Дивними зараз здавались би методи агітації перед першими виборами народних депутатів на багатопартійній основі у 1990-му, тоді ще у складі СРСР, чи першими президентськими вибори в незалежній Україні у 1991 роках. Тоді, бувало, до якогось населеного пункту приїжджали в одному автобусі кандидати-конкуренти або агітатори від різних кандидатів і по черзі виступали на зустрічі з виборцями…
Та не будемо зазирати аж у таке далеке і «фантастичне» минуле. Пропонуємо згадати виборчу кампанію, що передувала «спареним» виборам до Верховної Ради та місцевих рад, які відбулись 26 березня 2006 року. Тоді, рівно 13 років тому вже велась активна агітація.
Тодішня суспільно-політична ситуація в Україні була «постмайданівською» (через 2 роки після «Помаранчевої революції»), а нинішню дехто називає «післяєвромайданівською», тому можна простежити певні паралелі з сьогоденням. Хоча, звісно, відмінності разючі – і щодо ситуації в державі, і щодо розстановки політсил та риторики й методів політичної боротьби.
То були перші парламентські вибори, під час яких половина складу Верховної Ради обиралась за пропорційною системою. Саме тому до посиленої «роботи з виборцем» в мажоритарних округах додалась ще й активна партійна агітація на загальнодержавному рівні.
До бюлетеня для голосування за нардепів у березні 2006 року було внесено 45 політичних сил – 28 партій і 17 виборчих блоків. Найпотужніші – Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз «Наша Україна», Соціалістична партія та Комуністична партія. Саме вони і саме в такому порядку стали переможцями виборів.
А були й такі, що майже не вели агітацію і їх назви вперше потрапляли виборцю на очі лише в бюлетені в день голосування. Мало хто зараз згадає, наприклад, Українську партію честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, Партію екологічного порятунку «Еко+25%», Соціально-християнську партію чи Блок безпартійних «Сонце» тощо. До речі, від того «блоку безпартійних», що набрав урешті 0,04% голосів, чомусь балотувались і партійні –члени партії «Жінки України»…
«Добробут – народу! Владу – регіонам»; «Щаслива родина – успішна країна»… З такими красивими гаслами, зокрема, під час тієї виборчої кампанії йшла Партія регіонів. З тих же виборів «родом» і її гасло, яке стало афористичним: «Покращення життя вже сьогодні». З телеекранів та на публічних заходах представники ПР говорили про «нездатність помаранчевих працювати разом», про зростання цін та «розбрат з Росією», яким вони покладуть край, про невиконані обіцянки майданівців, про необхідність референдуму щодо надання російській мові статусу другої офіційної. Вдавалась ця партія і до контрагітації: «Коли вона була прем’єр-міністром, погіршився стан економіки…».
«Якщо ви вважаєте, що нам потрібен стабільний уряд, для якого створення робочих місць, поліпшення рівня життя народу є найвищим пріоритетом… - приєднуйтеся до нас. Разом ми змінимо Україну на краще», - закликав лідер Партії регіонів Віктор Янукович. І очолювана ним політсила здобула на тих виборах 1-е місце (32,14 % голосів), провівши до Ради 186 нардепів із 450. А пізніше вона ще й «навербувала» до своїх лав «перебіжчиків».
Блок Юлії Тимошенко на виборах 2006 року посів 2-е місце (22,29 %), здобувши 129 депутатських мандатів. «Справедливість є, за неї варто боротися!», - цим, зокрема, гаслом лідерка БЮТ Юлія Тимошенко надихала своїх прихильників.
Також Блок Юлії Тимошенко просував тезу, що 26 березня 2006 року мають відбутися «всенародні вибори прем’єр-міністра», бо саме партія-переможець, мовляв, висуватиме кандидатуру на посаду голови кабміну.
До свого активу БЮТ записував зрушення в соціальній сфері. «Саме з подачі Юлії Тимошенко як прем’єр-міністра торік за народження першої дитини уряд встановив виплати на рівні 8,5 тисяч гривень», - йшлося в рекламних роликах та газетних публікаціях. Також БЮТ значної уваги приділяв риториці боротьби з корупцією, кумівством «любих друзів», заявляв у ЗМІ про тиск та чорний піар, який нібито чинився проти цієї політсили регіоналами, соціалістами та ющенківцями. А ще в частині своєї агітації політсила, очолювана Юлією Тимошенко, апелювала не до «раціо», а до «емоціо». Використовувались, зокрема, гасла «Голосуй серцем», «Весна переможе!», також «аполітичні» наліпки із зображенням совеняти (символа мудрості), яке тримає троянду (символ європейської соціал-демократії) тощо.
Блок «Наша Україна» на тих виборах здобув «бронзу», отримав 13,95 % голосів виборців та привів до парламенту 81 депутата. «Не зрадь Майдан!», - таким було одне з головних його передвиборчих гасел. «Ми сказали, що влада злочинна. Ти знав, що потрібні зміни. Ющенко пішов у президенти, бо ти вірив у свою країну. Майдан переміг. Ти знаєш, в якій країні хочеш жити. Ми знаємо, як її будувати. Будь за Нашу Україну! Україна у нас одна! Наша Україна!». Такий текст телевізійної реклами доповнювався білбордами зі словами «Я хочу жити в європейській Україні, тому голосую за Ющенка» або з лозунгом «Бандитам не місце в нашій країні», який дещо інакшій формі («Бандитам – тюрми!») звучав ще років за 3 до цих виборів. Лунав перед виборами 2006 також заклик «Голосуй за партію Президента!», хоча Президент Віктор Ющенко до парламенту не балотувався.
А Соціалістична партія на парламентських виборах 2006 року здобула 5,69 % голосів, посівши 4 місце. «Ми партія, яка готова взяти на себе відповідальність за всебічний розвиток України!», - запевняв тоді з телеекранів лідер Соцпартії Олександр Мороз, колишній багаторічний голова Верховної Ради. Також ця політсила використовувала гасло «Збудуємо Європу в Україні!» і всіляко пропагувала у візуальній рекламі свій символ – золоту троянду на рожевому тлі (все той же символ соціал-демократії).
У складі Соцпартії балотувались тоді, зокрема, керівник МВС Юрій Луценко та очільниця Фонду держмайна Валентина Семенюк. І під час однієї з їхніх зустрічей із виборцями у прямому ефірі стався казус: Семенюк обмовилась: «Наша партія взяла на себе тяжку ношу – тягти державне майно». Луценко одразу виправив ситуацію своєю реплікою: «Майно вже розтягли до нас, ми його повертаємо».
Саме Соцпартія у тому новообраному парламенті взяла на себе «важку ношу» - «поховала» перспективи нової «рожево-сердечно-помаранчевої» коаліції, бо Наша Україна не хотіла підтримувати кандидатуру Олександра Мороза на посаду голови Верховної Ради. Проте його підтримали КПУ та Партія регіонів, їхніх голосів разом із соціалістами вистачило для обрання спікера. СПУ увійшла до коаліції з КПУ та ПР, підтримала Віктора Януковича як кандидата на посаду прем’єр-міністра… Забігаючи наперед, зауважимо, що після розпуску Верховної Ради на позачергових виборах у 2007 році Соцпартія вже не подолала 3-відсотковий бар’єр.
На відміну від нинішньої агітації, під час передвиборчої кампанії 13 років тому проросійську, антиєвроінтеграційну позицію відстоювали чимало політичних сил. Серед них Комуністична партія України (тепер заборонена), яка була 5-ю серед сил, що пройшли до Верховної Ради. У 2006 році за КПУ проголосували 3,66 % виборців (прохідний бар’єр становив 3%), це був найнижчий результат за всю історію існування КПУ, яка отримала тоді лише 21 мандат.
Хоча кампанія КПУ традиційно спиралась на гасла, близькі, як вона вважала, старшому поколінню (пенсія, Велика вітчизняна війна, дружба з Росією, російська мова), але також ця політсила використовувала прийоми агітації, покликані залучити виборців молодого покоління. Так, КПУ влаштовувала туристичні поїздки для «новонавернених комсомольців», роздавала футболки з портретом ЧеГевари та листівки з написом «Настало времяЧе», влаштовувала «телемости» партійної молоді з лідером партії. Певно, на цю ж аудиторію був розрахований відеоролик, на якому штангіст із символікою компартії успішно піднімає штангу.
Також на телебаченні та радіо компартія переконувала, що буцімто її ідеї підтримували Пабло Пікассо, Пабло Неруда, навіть Тарас Шевченко. У зв’язку з цим один журналіст попросив лідера КПУ Петра Симоненка процитувати якийсь вірш Неруди, проте Симненко цього не зробив.
Ось іще один зразок їхніх агітаційних меседжів, які нині відійшли в минуле: «20 лет русский язык запрещают на телевидении, радио и в печати, - йшлося в рекламі КПУ на загальнодержавних телеканалах, - 20 лет нас обманывают, обещая равные языковые права. 20 лет западне марионетки, насаждающие фашизм, уничтожают русский язык. И сегодня мы стоим перед бездной – бездной рас кола Украины…». Або «Вернем народу мир, согласие и справедливость», хоча війни у 2005-2006 роках в Україні, як пригадується, не було.
На тому ж електоральному полі «пасся» і Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція» (основою цього блоку стала Прогресивна соціалістична партія України). Ця політсила теж традиційно лякала натовцями та бандерівцями. Вітренківці демонстрували відеоролик, у якому школярка російською мовою проситься вийти з класу, а вчителька її не пускає: «Ні! Кажи державною мовою!». Далі – гасло голосом лідерки: «Русский язык – второй государственный!».
В іншій телерекламі Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» «викривали» міліцію, яка боїться, аж трясеться, якихось бандитів-депутатів, що сидять у чорній іномарці. До речі, саме в той період поширювалась інформація, що політсилу Вітренко фінансував російський кримінальний авторитет Курочкін…
Також ця ліва політсила, лідерка якої завжди шкодувала за СРСР і ратувала за його відновлення, взялась тоді захищати «канонічне православ’я», тобто РПЦ/УПЦ (МП). Демонструвалась телереклама, в якій бабуся в церкві підходить ззаду до священика за благословенням, він обертається, а в нього – о жах! – обличчя африканця. Бабуся демонструє переляк, а далі голос і напис кажуть: «Защитим каноническое православие! Блок Наталии Витренко «Народная оппозиция».
За результатами виборів Блок Вітренко не дотяг до проходження у Верховну Раду (набрав 2,93% голосів і, звісно, заявляв про фальсифікації). Проте на місцевих виборах провів тоді своїх представників до облрад східних областей, Сумщини та Криму.
А ще під час тієї виборчої кампанії у політичному лексиконі українців вперше з’явилась назва «Опозиційний блок». Ядром тодішнього Опозиційного блоку «Не так!» стала Соціал-демократична партія України (об’єднана), що була досить впливовою за часів Леоніда Кучми, особливо коли її лідер Віктор Медведчук очолив Адміністрацію Президента.
Першим у виборчому списку цього блоку був екс-президент Леонід Кравчук, другою Валентина Довженко («Жінки за майбутнє»), Віктор Медведчук третім, четвертим Нестор Шуфрич, а п’ятим Юрій Бойко, який і нині є одним із лідерів партії з подібною назвою – Опозиційний блок (тоді він очолював новостворену Республіканську партію України). А агітаційна риторика Блоку «Не так!», як і назва, базувались на критиці «помаранчевих» та їхнього гасла-логотипу «Так!».
За цей блок на публічних заходах і в телерекламі агітували, зокрема, футболіст Олег Блохін і футбольний функціонер Григорій Суркіс. Відеоролики цієї політсили транслювались переважно російською: «Власть хочет, чтобы не было богатых, а мыхотим, чтобы не былобедных» (Степан Гавриш); «Женщины нужны в политике, чтобы не дать помаранчевым нарушать права женщин и детей» (Валентина Шевченко); «НАТО в Украине не будет! За референдум у нас уже четыре с половиной миллиона подписей» (Віктор Медведчук); «Я вам русским языком говорю: мы не дадим сделать из Украины ядерное кладбище!» (Нестор Шуфрич). І ще один меседж, що експлуатується й досі: «Это не Россия подняла цены на газ – это вы не смогли с ней договориться!» (Юрій Бойко). А Леонід Кравчук казав: «Ми знаємо, як», також лякав диктатурою в разі недопущення до влади опозиції. До речі, тоді з’явився жарт, що у зв’язку з участю Кравчука в Блоку «Не так!» сумка-«кравчучка» тепер буде називатись «нетачка».
Були в цього блоку і креативні ролики, розраховані, певно, як і в багатьох конкурентів, на молодь. В одному з них хлопці в кросівках біжать вулицею і ліплять або пишуть слово «не» на гасла «помаранчевих», а в написі «Ці руки не крали», навпаки, зривають «не»…
Розкладанням яєць у різні кошики вважали в той час деякі аналітики окремий похід до парламенту Партії регіонів і Опозиційного блоку «Не так!». Цей «кошик» із Медведчуком та його соратниками набрав лише 1,1 % голосів, не потрапивши до Верховної Ради.
Колишня команда «помаранчевих» теж у 2006-му йшла до Ради різними групами. Громадянський блок «Пора-ПРП» очолював відомий боксер і політик-початківець Віталій Кличко. Помаранчеві кольори, гасло «Так!» і відео з Майдану, кадри, на яких Віктор Ющенко скандує «Кличко! Кличко!»… Іноді важко було відрізнити агітацію «Нашої України» від агітації Блоку «Пора-ПРП». «Серце України б’ється на Майдані. Так! Кличко! Тому що – час змін. Чесність кожного – сила держави», - такою була «озвучка» одного з рекламних роликів «Пори-ПРП».
Дехто говорив, що ця політсила відтягує голови в «Нашої України», натомість соратники Кличка-Пинзеника-Каськіва-Стецьківа казали, що «не конкурують, а приходять на зміну». Громадянський блок «Пора-ПРП» отримав 1,47 % голосів і не потрапив до Верховної Ради.
Патріотичні та проєвропейські ідеї пропагувала ще одна майданівська політсила - Український народний блок Костенка і Плюща. «Я знаю Костенка – він не міняє ні позиції, ні принципи», - говорив у політрекламі колишній голова Верховної Ради Іван Плющ про колишнього рухівця Юрія Костенка, який на той час очолював Українську народну партію. Одним зі слоганів Блоку Костенка і Плюща був «Здобули волю – здобудемо долю». Також цю політсилу публічно підтримував відомий співак Тарас Петриненко, який на попередніх виборах разом з іншими артистами брав участь у концертах на підтримку Ющенка та «Нашої України».
Блок Костенка і Плюща теж опинився поза парламентом, набравши 1,87% голосів.
«Народних» було тоді ще більше, ніж «опозиційних». Так, чинний на той час голова Верховної Ради Володимир Литвин очолив блок свого імені - Народний блок Литвина. Свою агітацію ця сила базувала на нейтралітеті і «миротворчості» її лідера (демонстрували, зокрема, мультик, у якому Литвин зв’язує канат, якого розірвали, тягнучи в різні боки, «сині» та «помаранчеві»), також на «захисті інтересів селян» і на використанні «зіркових» імен.
Лідерами партійного списку Народного блоку Литвина, крім нього, були співачка Софія Ротару (№2), космонавт Леонід Каденюк (№3), а під 5-м номером балотувався Василь Маляренко – чинний на той час голова Верховного Суду України. Отже, залучення до політсил співаків уже тоді було «в тренді», і на правах реклами поширювались розлогі інтерв’ю Софії Ротару, в яких вона розповідала, чому йде в команді Литвина і як треба «піклуватися не лише про політичне й економічне здоров’я української держави, а й про духовну його складову». А ще на телебаченні Блок Литвина рекламували коміки зі студії «Маски-шоу», але без інтерв’ю.
Деякі рекламні ролики очолюваної Литвином політсили були нарізкою кадрів депутатських бійок у Верховній Раді, коли спікер намагався далі вести засідання і казав: «Я над сутичкою! Я хочу, щоб були збережені інтереси країни!». Симпатики говорили про Володимира Литвина, що він мудрий політик, який «пройде сухим між крапельками дощу», опоненти ж казали, що він «дві мамки ссе», а логотип його блоку зі словом «Ми» обігрували як «Ми – діти КучМИ»… Блок Литвина набрав тоді 2,44% й не потрапив до ВР.
Партія «Третя сила» у передвиборчій агітації використовувала фрази з пісень співака і ректора Михайла Поплавського, який був серед лідерів її виборчого списку. Набрала ця політсила 0,13 % голосів виборців, зате в мажоритарному окрузі її «фронтмен» Поплавський був більш успішний і тричі ставав нардепом.
За Партію зелених України на парламентських виборах 2006 р. агітувала Вєрка Сердючка, і декого тоді дивувало, що спільного має екологічна політсила з людиною, яка використовує у своїх сценічних костюмах хутро. «За зелених! За життя», - такі гасла були на білбордах партії. Свою агітацію ПЗУ будувала переважно у формі акцій проти захоронення в Україні іноземних ядерних відходів, яке нібито мала дозволити тодішня влада на чолі з президентом Ющенком. І на таких акціях до Андрія Данилка тоді долучились також Ірина Білик та Марія Бурмака.
Але ж за мандати боролись також Партія екологічного порятунку «Еко+25» та Українська партія «Зелена планета» (так, до речі, дублювали одна одну і УНА-УНСО та Українська національна асамблея). Усі три «зелених» партії понабирали по нулю цілих і скількись сотих відсотка.
Партія «Віче», очолювана Інгою Богословською, що виникла на основі колишнього альянсу «Команда озимого покоління» (тоді у 2002-му в його складі був і журналіст Микола Вересень), йшла на вибори 2006-го, позиціонуючи себе як молодих політиків і роблячи ставку на молодий електорат. Тому й агітки їхні були на кшталт «Скажи разом з тисячами людей: «Я кохаю тебе!» Прийди разом з коханою людиною на віче любові». «Віче» здобуло менше 2% голосів, а на наступних виборах лідерка партії Богословська увійшла до ВР уже за списком Партії регіонів.
Поважати вчителів і «мочити бандитів» закликав Блок НДП. Відроджувати Україну обіцяла партія «Відродження», на агітках якої було сонечко з обличчям… Та було ще кілька цікавих іменних блоків.
Блок Лазаренка, названий на честь колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка, який саме був підсудним у США, не вів активної агітації на загальнодержавному рівні (здобув 0,3%). Але за результатами місцевих виборів, що відбувались одночасно з парламентськими, провів 17 депутатів до Дніпропетровської облради. Прихильники Лазаренка говорили про його невинуватість і талант господарника, також транслювали учасникам зібрань Блоку Лазаренка відеозаписи звернень свого лідера.
Була офіційно зареєстрована і рекламувалась «на повному серйозі» політична сила під назвою Політична партія України «Партія політики Путіна». Хоча її лідери говорили, що вони не пропутінські, а просто хочуть втілювати в Україні «сильну політику, спрямовану на вихід з кризи, стабілізацію і прорив», проте створювалась ця політсила як Слов’янський народно-патріотичний союз, а пізніше перейменувалась на партію «Русь єдина».
Співголовою Партії політики Путіна на початку 2006-го був Олексій Ременюк (№ 1 у списку партії), на час виборів чинний нардеп. Обраний був у 2002 р. за списками ВО «Батьківщина», та одразу «перебіг» у групу «Народовладдя», а потім у фракцію «Єдина Україна».
До Верховної Ради «партія імені Путіна» не потрапила, набравши 0,12 % голосів виборців. Максимальну підтримку ця партія здобула у Севастополі – «аж» 0,38 % голосів...
Як бачимо, деякі партії мали долю метеликів-одноденок, деякі цілеспрямовано й закономірно йшли до свого краху, інші трансформувались і з’єднувались-роз’єднувались, а є й такі, що нагадують безсмертного Кощія чи Маклауда. Незмінними лишились також чимало гасел та прийомів боротьби за прихильність виборця.
Що ж стосується місцевих виборів, то у 2006 р. стали «модними» об’єднання, які не мали аналогів на всеукраїнському рівні: Блок Куніцина та Рух-Курултай в Криму, Рідна Волинь, Блок Черновецького (Київ), Блок Іванова (Севастополь), об’єднання «Нові» (Вінниця) тощо.
Але це вже інша історія…
(#вибори; #opora; #опора)