В електоральних практиках незалежної України застосовувалося кілька різновидів виборчих систем: мажоритарна система абсолютної більшості, змішана система, один з різновидів пропорційної виборчої системи.
Трохи історії… Про змішану систему чи не вперше в ВР заговорили ще в 1993 році…
У 1990 році в момент тогочасних виборчих перегонів, використовувалася мажоритарна система абсолютної більшості. Так, в 450 одномандатних округах висувалися кандидати, а перемогу здобував той кандидат, який спромігся одержати під час виборів більше половини голосів виборців, які прийшли на дільниці. Якщо у виборчому окрузі балотувалось більше 2 кандидатів і жодного з них не було обрано, в окрузі проводилось повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. Обраним вважався кандидат, який при повторному голосуванні одержав більший відсоток підтримки виборців, які взяли участь у голосуванні, ніж другий кандидат. Під час виборчої кампанії в 1994 році також використовувалася відповідна мажоритарна система. Обраним вважався кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, але не менш ніж 25% від кількості виборців, включених до списків в межах округу. Якщо жодного кандидата не було обрано абсолютною більшістю, проводилось повторне голосування по двох найбільш популярних кандидатах.
Варто зазначити, що ще у листопаді 1993 року в парламенті розглядалася альтернатива мажоритарній системі абсолютної більшості, говорилося про застосування змішаних форм виборів. Проте тоді відповідні ідеї озвучувалися тільки частиною депутатів — члени Соціалістичної партії України, Руху, Партії демократичного відродження України і дехто з комуністів. У результаті голосування 9 листопада 1993 року вибори за змішаною системою було заблоковано — проти цього проголосували 199 депутатів. Блокування зародків застосування змішаної системи на противагу виключно мажоритарці в той історичний період можна було пояснити і недостатнім розвитком партій в Україні на той час, і спротивом виконавчої влади, і позицією самих “непартійних” депутатів, кому, звичайно, була невигідна пропорційна виборча система.
Застосування цілковитої «мажоритарки» за умов поступового генезису політичних партій в тодішній Україні призвело до справжніх електоральних парадоксів. Так, станом на 7 липня 1997 року до Верховної Ради тринадцятого скликання так і не було дообрано 35 народних депутатів. А близько 100 депутатів були “сумісниками”, що заборонялося законом, і фактично недієздатними. В округах, у яких кандидати не набрали необхідної більшості голосів, виборці просто не хотіли ходити на дільниці. Тривіальний приклад: «враховуючи реакцію громадськості Львова і заяви обласних організацій деяких партій, облрада прийняла рішення про недоцільність проведення виборів по Левандівському виборчому округу № 262 і в своєму поданні до ВР України просила парламент накласти мораторій на їх проведення до березня 1998 р».
Вибори до Верховної ради України в 1998 році відбулися вперше за змішаною системою (пропорційна система передбачала подвійне балотування1 та «закриті партійні списки»). До речі, саме сьогодні, саме такий варіант пропонується в новому законі «Про вибори народних депутатів України». Якщо проаналізувати партійне представництво у Верховних Радах дванадцятого і тринадцятого скликань, то побачимо, що число депутатів-членів партій збільшилося вчетверо (з 40 до 168). В офіційних даних ЦВК в ході виборів 1994 року членами партій називалися 168 чоловік, хоча невдовзі після виборів з’ясувалося, що принаймні ще 48 депутатів виявляють деякі ознаки партійності. Окрім того, вплив політичних партій на депутатські групи і фракції у Верховній Раді тринадцятого скликання був одним із визначальних чинників.
Вислів О. Лавриновича про те, що закон був би прийнятий “на ура”, якби він мав назву “Про вибори до наступного парламенту членів нинішньої ВР” (“День”, 4 квітня 1997 р.), можна назвати культовим і ключовим для розуміння інтересів депутатів найрізноманітніших фракцій. Могутнє бажання бути обраними “раз і знову” керувало їхніми амбіціями. Потреба якнайшвидшого ухвалення нового закону про вибори народних депутатів в тоді зблизила правих і лівих у тимчасовій спеціальній комісії з доопрацювання проекту закону, яку очолив народний депутат, головний редактор газети “Комуніст” Валерій Мішура. Йому належить показовий вислів: “...у роботі над законопроектом виявилося, що КПУ та Рух стоять на однакових позиціях”2. Врешті-решт результативне друге читання наступило тільки восени 1997 року. Фракції комуністів, Руху, СПУ та СелПУ, а також частина депутатів-центристів послідовно відстоювали змішану систему в пропорції 50 на 50. 24 вересня, після тривалих обговорень закону, партії могли святкувати перемогу: закон було прийнято 226-ма голосами “за”. Л. Кучма підписав закон лише 22 жовтня, після внесення поправок до нього. Деякі зауваження Президента, яких було близько 30, знайшли підтримку у 246 депутатів. Навіть рухівці проголосували за скасування пункту, який передбачав володіння кандидатами в депутати державною мовою.
Хоча Президент називав проведення виборів за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою “великим ризиком”, все ж ця система стала важливим кроком у розвитку демократичних цінностей, відкривши шлях до з’ясування того, які сили репрезентують партії.
На парламентських виборах 2002 року так само було застосовано змішану виборчу систему: 225 депутатів обирались в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, 225 депутатів – за пропорційною системою з голосуванням за списки кандидатів від партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному окрузі. Було введено 4 % виборчий бар’єр. Й у 2001 та у 2002 існували спроби застосування пропорційної системи, проте, політичною більшістю вони так і не отримали відповідної підтримки. Президент кілька разів накладав вето на законопроект, який передбачав пропорційну систему виборів (закриті списки) врешті-решт, 4 жовтня 2001 року Президент України вчетверте скористався правом вето на Закон «Про вибори народних депутатів України», який востаннє був ухвалений українським парламентом 13 вересня 2001 року. Ще 25 вересня Леонід Кучма заявляв, що не має права ставити свій підпис на законі, якщо в ньому «буде багато статей, які суперечать Конституції України»3. В підсумку вибори пройшли за аналогічною виборчою системою зразка 1998 року, відмінності полягали в низці законодавчих норм та відсутності «подвійного балотування», коли пошукувач мандату міг брати одночасно участь в перегонах й в одномандатному окрузі й в багатомандатному.
Початок «пропорційки» із «закритими списками»
25 березня 2004 року близько півночі Верховна Рада України проголосувала за новий Закон "Про вибори народних депутатів України"4. Позитивні голоси було віддано з боку 255 парламентаріїв. Вводився 3% виборчий бар’єр, а вибори відбувалися тільки на пропорційній основі. Тоді лідер соціалістів Олександр Мороз з парламентської трибуни так оцінив цей закон: “За нього ми боролися 8 років і він відповідає меморандуму, підписаному “Нашою Україною”, БЮТ, СПУ і КПУ”5. Проте не всі політичні сили й в «НУ» тоді поділяли такі оптимістичні оцінки. Закон містив суттєві прогалини, зокрема й стосовно допуску спостерігачів від громадських організацій до процесу спостереження, врегулювання ролі медіа в висвітленні виборчого процесу. Цікаво, що в далекому 2004 за відповідну поправку до законопроекту проголосували 243 депутати. Втім вже після президентських виборів 2004 року, оцінок міжнародних інституцій зміни до відповідної виборчої версії було внесено. Тільки 7 липня 2005 року Верховна Рада прийняла чергову нову версію закону про вибори народних депутатів, якою фактично запроваджувалися зміни до редакції виборчого закону 2004 року.
Оцінюючи виборчу версію 2005 року ПАРЄ вказувала, що нова редакція Закону про вибори народних депутатів, істотно покращила виборчі процедури проте рекомендувала ввести в дію законодавство про державний реєстр виборці, встановити юридичну відповідальність за виборчі порушення, перелічені в новому законі про вибори6. Існувала й ще низка недоліків та рекомендацій. Виборча система «закритих списків», сприяла закритості самих партій, гальмувала розвиток внутрішньопартійної демократії, підвищувала вплив партійного лідера на всі процеси всередині політичної сили. За умови закритих списків політичні партії значною мірою не виконували функції представництва у владі інтересів окремих верств громади, домінування великого бізнесу в політичних партіях призвело до формування комерційного підходу до політики як такої, зростання корупції. Про плюси та мінуси запровадження виключно пропорційної системи значною мірою вказувалося.
Втім парламентські вибори 2006 року та позачергові вибори 2007 року відбулися за законопроектом, ухваленим в 2005 році, що передбачав застосування пропорційної системи. Логічним продовженням такої еволюції політично-електоральної системи було б теоретичне запровадження однієї з майже 200 моделей пропорційної системи «відкритих регіональних списків». Наразі цього поки так і не відбулося. Електоральні пропозиції АП та депутатів знову повернули суспільство та владу до сюжетів виборчих правил далекого 1998 року. Відповідні варіанти надавали широку можливість для використання адміністративного ресурсу, нерівності кандидатів у виборчому процесі, впливу Президента на процеси формування більшості у ВР. Проте, реалізації таких сценаріїв здатна перервати еволюцію демократичних електоральних традицій. Якщо Україну часто-густо вважають та трактують як електоральну демократію. Існує певна загроза зменшення значення і відповідних трактувань.
1Рішення про подвійне балотування визнано таким, що не відповідає Конституції України та порушує принципи рівності. (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України), 26 лютого 1998 року, Справа N 03/3600-97
2“Україна молода”, 5 березня 1997 р.
3УНІАН, 25 вересня 2001 р.
4«Про вибори народних депутатів України» 1665-15
5Свобода, 27 березня 2004 року
6Резолюція 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи "Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною" 5 жовтня 2005 року
Матеріал підготувала Юлія Тищенко (Голова Ради Українського незалежного центру політичних досліджень) спеціально для веб-ресурсу "Як ми обираємо Верховну Раду?"