Після початку повномасштабного вторгнення багато громадських та медійних ініціатив почали працювати з документуванням воєнних злочинів росіян в Україні. І кожен, хто починає працювати в цій сфері, розуміє, що це тема, якої вистачить на всіх, хто захоче нею займатися. Так, станом на кінець листопада 2023 року Офісом Генпрокурора в Україні було відкрито більше 114 тисяч кримінальних проваджень. Тож, як представники медіа й громадянського суспільства можуть більш ефективно співпрацювати в цій царині? Про це говорили учасники тематичної дискусії, що відбулась 28 листопада в межах Donbas Media Forum: Global у Варшаві.
Ольга Коцюруба, старша радниця з правових питань Громадянської мережі ОПОРА, розповіла, що Центр сприяння документуванню воєнних злочинів, який ОПОРА відкрила у Варшаві, працює задля того, аби спогади свідків ставали свідченнями в судах.
«Наша організація до 24 лютого 2022 року займалася виборами, демократизацією, різними моніторинговими процесами. Але в 2022 році ми заснували фундацію «OPORA in Poland» у Варшаві і створили Центр сприяння документуванню воєнних злочинів. На цей момент у нас зібрано близько 1400 свідчень. За даними соціологічних досліджень в Україні, 16% громадян були свідками воєнних злочинів, але це ті, які знають, що вони свідки воєнних злочинів, бо вони бачили щось страшне – вбивства, катування, загибель близьких. Але воєнний злочин це і перешкоджання в евакуації, і створення нелюдських умов для проживання. Відсутність тепла, світла, харчування – все це теж є воєнними злочинами. Ці аспекти є дуже різними і мета документування також, так само і бекграунд у нас всіх дуже різний. Наприклад, ми як організація збираємо попередні інтерв’ю, перекладаємо їх польською мовою та передаємо польській прокуратурі, а саме відділ, що є аналогом СБУ, який за дорученням польської прокуратури проводить опитування. Потім відбувається обмін цими протоколами в рамках Joint investigation team. Тобто ми працюємо в цьому правовому треку для того, щоб свідчення стали елементом судової справи. Але документування важливе і для адвокації, для того, щоб нам допомагали, щоб наші західні партнери розуміли, з якими проблемами ми мтикаємось. Крім того, документування важливе і для меморіалізації пам’яті», - зазначила вона.
Проте, за її словами, є багато нюансів щодо процесу документування. Наприклад, Міжнародний кримінальний суд не приймає свідків, які давали відеосвідчення. Або щоб передати доказ до суду, то він має бути задокументований правоохоронними органами. Але протягом минулого року всі ці дискусії вирішилися, співпраця з правоохоронцями налагодилася. З іншого боку також виникає проблема із відсутністю в людей бажання чи готовності свідчити у довготривалій перспективі.
«Коли ми розпочинали свою діяльність Центру сприяння документуванню воєнних злочинів у Варшаві, то проводили агітаційну кампанію, помістили форму на сайті і насправді це не дуже спрацювало. Фактично майже всі 1400 свідчень, окрім небагатьох, були здобуті нами тому, що ми до людей приїхали. Ми до кожного з них звернулися, ми сказали хто ми, пояснили для чого ми це робимо, що ми хочемо справді зібрати ці докази і довести їх до суду. І коли люди бачать перед собою живих людей, то вони відкриваються, розуміють цю потребу. Протягом минулого року ми працювали у Варшаві, але зараз ми почали працювати в інших містах. І коли у Варшаві ще є таке зацікавлення, багато гуманітарних організацій, які приходять. І коли ми ставимо питання, чи розмовляв хтось із людиною колись про воєнні злочини, то у Варшаві зазвичай в тій чи іншій мірі люди кажуть, що так. Але ми приїжджаємо, наприклад, до Торуня, Бидгощі, Бялистоку, і люди нас чекають, вони просто хочуть поговорити, бо ми перша організація, яка взагалі до них приїхала і щось їх запитала, і люди хочуть розповісти свою історію й хочуть, щоб із цього щось було», - розповіла вона.
Ганна Мамонова, спеціальна кореспондентка видання «Бабель» та документаторка воєнних злочинів проєкту «Свідчить Україна» (The Reckoning Project: Ukraine Testifies), вважає, що саме журналістика є тією професією, яка може поєднати роботу щодо документування в кількох напрямках – і медійне висвітлення, і адвокація, і правозахист, і психологічна допомога людям.
«Я документую тільки два роки, хоча я сама з Луганська і війна для мене триває 10 років. І я знаю про всі воєнні злочини, які відбувались у Луганську, в Донецьку всі ці роки, я про це писала для різних видань. У березні-квітні минулого року, коли деокупували Київську область, я зрозуміла, що правоохоронні органи не справляються з тим об’ємом воєнних злочинів, їм потрібна допомогати. Я тоді співпрацювала з Центром громадянських свобод, ми документували воєнні злочини по Київській області і поступово це стало моєю професією. Я навіть не уявляю, чим би я зараз могла би займатися, окрім документування. Мені здається, що журналістика – це саме та професія, яка допомагає всім. Ми співпрацюємо з правоохоронними органами, правозахисними організаціями. І свідчення всіх свідків, яких я записую, звісно ми передаємо до правоохоронних органів нашу інформацію, і я як журналістка пишу ці історії та потім викладаю. І також ми допомагаємо людям якось пристосуватися після того, що вони пережили», - наголошує вона.
Андрій Косило, керівник Центру дослідження міжнародних злочинів при Варшавському університеті, член правління Фонду «Sunflowers», кандидат юридичних наук (PhD), доцент Варшавського університету розповів про те, як поєднує і теоретичну діяльність у контексті документування, і практичну: «Якщо Центр дослідження міжнародних злочинів при Варшавському університеті це суто наукова інституція, результатом діяльності якої є наукові статті, публікації. То метою проєкту «Sunflowers» є власне документування міжнародних злочинів. І саме міжнародних злочинів, адже це поняття трохи ширше й воно охоплює окрім воєнних ще три категорії злочинів: злочини проти людяності, злочин агресії та злочин геноциду – тобто мета цього проєкту більш практична. Це ініціатива юристів спеціалістів у міжнародному праві в першу чергу з Польщі, але також і з Великої Британії, Нідерландах, Канаді та інших країн. У межах проєкту була створена платформа, яка дає можливість збирати інформацію, яка може бути використана як докази в майбутніх процесах. У нас є контакти з Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, із правоохоронними органами інших країн, які порушили кримінальні справи відносно міжнародних злочинів, вчинених в Україні на основі універсальної юрисдикції. Тобто, мета – документування цієї інформації, але також і її передача міжнародним правоохоронним органам».
Анастасія Абрамець, шеф-редакторка платформи пам'яті «Меморіал», розказує, як їх команда журналістів використовує зібрані історії про постраждалих для різних форматів, а не лише для розміщення на сайті.
«Платформа пам’яті «Меморіал» це проєкт, який лежить на перетині медіа і документалістики, а з допомогою партнерів це також має певне продовження в правозахисній діяльності. В нашій команді немає правозахисників, але у нас є міжнародні партнери, яким ми передаємо зібрану нами інформацію, і далі вони це можуть доносити до судів, і для нас це дуже важливо. Наприклад, в ході нашої роботи вдалося з’ясувати обставини загибелі всіх людей, які перебували в Ягідному в підвалі. Також у нас нещодавно були історії про розстріляних цивільних чоловіків на Чернігівщині – раніше ці історії не були медійно підсвічені й, відповідно, не розглядалися», - поділилася вона.
За її словами, ідея «Меморіалу» полягає в тому, щоб олюднити цифри статистики постраждалих українців. «Ми переконані, що якщо так говорити в Україні й говорити в світі не лише про наш конфлікт, то можливо на перспективу це взагалі матиме якийсь вплив на зменшення військових конфліктів. Я не вірю, що в найближчі 100 років їх не стане і ми зможем досягнути повного якогось миру, але можливо такі особисті історії, коли людина, наприклад, у Новій Зеландії прочитавши історію зможе зрозуміти «ці люди такі ж як я і з цим треба щось зробити і мені це не байдуже». І за допомогою української діаспори в усьому світі, яка нам дуже допомагає, ми організовуємо виставки. Наприклад, експозиція «Втрачене дитинство» це розповіді про 23 дітей, які написані з їхніми рідними неначе діти розповідають про себе від першої особи. Це дуже боляче читати. Ми її створювали для Польщі до першої річниці повномасштабного вторгнення, але досі 2-3 рази на місяць до нас звертаються, що хочуть показати цю виставку в різних країнах. І іноземці навіть далекі від України, читаючи це говорять, що їм щось стає зрозуміло. Тому для нас важлива ця адвокація у світі, дуже важливо мати нових партнерів і виходити на ті країни, де нас підтримують», - зауважила вона.
Валерія Єгошина, журналістка проєкту «Схеми» видання «Радіо Свобода», розповіла, як редакція журналістів-розслідувачів переорієнтувалась на формат документування воєнних злочинів із залученням інструментів розслідування.
«Після 24 лютого наш фокус уваги змістився – ми насправді досі також розслідуємо корупцію, проте 24 лютого ми всією редакцією з підвалу почали думати, як ми можемо бути саме зараз корисними країні. І після дуже короткого брейншторму ми зрозуміли, що наші саме розслідувальні навички можуть нам знадобитись у тому, щоб допомагати у документуванні», - підкреслила вона.
Вона поділилася, що якщо спочатку це були матеріали на основі зібраних документів росіян на Київщині задля ідентифікації їхніх військових частин чи дзвінки російським військовим після публікації аудіоперехоплень їхніх розмов із рідними, то пізніше вони почали використовувати нетипові методи. «Злам особисто для мене як журналістки стався після деокупації Харківщини, коли ми поїхали одразу за українським контрнаступом, бо ми розуміли, що журналіст має бути on ground. Ми потрапили до Ізюмського лісу. Спочатку ми походили й подивились в шоці, а потім ми почали говорити, що ми можемо тут розслідувати, оскільки ми саме розслідувачі. Так, ми можемо документувати, проте наша ціль це також розслідувати. І ми вирішили, наприклад, що в контексті Ізюмського лісу нам було би дуже цікаво дізнатися, хто тут лежить, хто ці 400 людей. І це, насправді складний, але, певно, професійно креативний досвід, оскільки спочатку ми використовували якісь зрозумілі нам інструменти, а тут вже довелось буквально креативити. І щоб дізнатися, хто там лежить ми спочатку пішли до правоохоронних органів, виявилось, що вони не знають. І тоді ми знайшли «копачів» - це були місцеві волонтери, які власне закопували людей. Вони юули в стані афекту, тож кілька днів я витратила на те, що одного з них ми просто посадили до нас в автівку й возили по Ізюму і я його питала, чи був він у цьому чи тому домі, чи забирав когось звідти. Наприклад, він казав, що так, був у цьому будинку, забирав чоловіка. І потім, користуючись своїми розслідувальними навичками, я, наприклад, брала витяг на власника цього будинку, розшукувала його фотографії в мережі, потім показувала «копачу» і він казав, чи це той чоловік, якого він забирав, чи ні. І, звісно, нам було дуже цікаво дізнатися, чи можемо ми якось зрозуміти, кого винити в тому, що сталось. І тоді ми також їздили по Ізюму, розшукували серед якихось відірваних рук документи. І з цих документів з російських баз ми сстоврили повний список усіх підрозділів російської армії, які перебували в Ізюмі. Потім ми перейшли до наступних розслідувань, де ми вже, власне, ідентифіковували безпосередньо катів та безпосередньо вбивць. Тобто, насправді, мені здається, наша редакція і я особисто пройшли велику трансформацію від документування до повноцінного розслідування», - зауважила вона.
Оксана Куянцева, членкиня правління благодійного фонду «Схід SOS» та менеджерка гуманітарних програм, розповіла, що їхня команда займається документування з початку цієї війни у 2014 році, проте після повномасштабного вторгнення цей процес кардинально змінився.
«Документуванням ми займаємося з 2014 року, з моменту коли розпочалась робота організації. Я займаюсь комунікаціями у Фонді і розумію, як ми адаптуємо чи в якому форматі можемо передавати журналістам деякі історії, які задокументовані, що саме ми видозмінюємо ,як трансформуємо ці матеріали. До повномасштабного вторгнення це було дослідження ситуації в Луганській області. Зокрема, наприклад, в березні 2023 року ми опублікували велике дослідження про зміну демографічного складу окупованих територій Донецької і Луганської областей, де задокументували 137 кейсів переслідування активістів на цих територіях. Здебільшого це була робота з людьми, які потім змогли виїхати і на підконтрольній уряду України території ми могли з ними далі працювати та фіксувати їхні історії. Напрям документування кардинально змінився з початком великої війни. Тому що розширилась географія нашої діяльності і кількість тем, з якими ми працюємо як Фонд. Через нас проходять тисячі людських історій – ми бачимо їх і в моніторингових виїздах на прифронтові території, бачимо цивільних людей, 75 тисяч з яких ми евакуювали з прифронтової території, звернення на гарячу лінію тощо. І тут для нас одним з тематичних фокусів стала робота з випадками, коли ми намагаємось задокументувати історії про те, як створюється ця штучна відсутність будь-якої гуманітарної допомоги, відслідковуємо всі етапи руйнації інфраструктури (газопостачання, тепло, те, як зникають крамниці, те, як зникає доступ до базових речей), через долі цих людей, які залишалися певний час в прифронтових територіях. Всі ці історії для нас важливі», - підкреслила вона.
Нагадаємо, 27-28 листопада у Варшаві відбувся перший закордонний Donbas Media Forum: Global, участь у якому взяли близько 70 людей, серед яких журналісти локальних медіа з прифронтових територій та воєнні кореспонденти з України, медійники та тематичні експерти, які після повномасштабного вторгнення працюють за кордоном, а також кореспонденти міжнародних видань. Також 10-11 листопада у Києві відбувся традиційний щорічний Донбас Медіа Форум, який відвідали близько 700 учасників. З-поміж 33 дискусій було обговорення «Що стає основним джерелом громадян щодо новин, політики й безпеки» організоване у партнерстві Донбас Медіа Форуму та Громадянської мережі ОПОРА за підтримки NDI.