У червні 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Резолюцію «Про вибори Президента Української РСР». А вже 5 липня того ж року ухвалили Закон «Про вибори Президента України», призначивши їх на 1 грудня 1991 року.
Перші вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 року, в один день із всеукраїнським референдумом на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
Президентська кампанія 1991 року офіційно розпочалася 1 вересня. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України» Президент обирався на п’ятирічний термін, віковий ценз – не молодше 35 років, ценз осілості в Україні – не менше 10 років та інше. Цікавою особливістю перших та двох наступних президентських виборів, які відбулись відповідно у 1994 та 1999 рр., була відсутність грошової застави. Реєстрація кандидата відбувалась після збору 100 тис. підписів громадян України на його підтримку, які були зібрані за зразком підписного листа, затвердженого ЦВК.
Правом висунення претендентів у кандидати в Президенти скористалося 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів. Водночас близько 100 громадян України подали заяви до ЦВК про самовисунення на найвищу державну посаду. Серед самовисуванців майже третину складали пенсіонери й непрацюючі (з них – одна жінка). Претендентами в кандидати у Президенти стали 16 народних депутатів УРСР, 5 народних депутатів СРСР, 2 керівники Верховної Ради України (Голова Верховної Ради Леонід Кравчук і заступник Голови – Володимир Гриньов), 5 керівників постійних комісій Верховної Ради, 10 робітників, 3 колгоспники. Відповідно до інформації у статті в газеті «Голос України» за 27 жовтня 1991 року, приблизно 15% претендентів у кандидати вже переступили 60-річну вікову межу.
1 вересня 1991 року відбулося і засідання Великої ради Народного Руху України, де розглядалося питання про те, кого висувати у президенти України. Висувалися три особи: академік Ігор Юхновський, голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко та голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл. Усі три – народні депутати України. До того ж, Ігор Юхновський – голова Народної Ради, першої опозиції у комуністичній Верховній Раді, а В’ячеслав Чорновіл – лідер радикальної фракції у цій Народній Раді, яка нараховувала десь 11 – 13 депутатів і категорично виступала за Незалежність та усунення комуністів від влади.
У підсумку за В’ячеслава Чорновола з 91 присутнього на засіданні члена Великої ради проголосували 57, за Левка Лук’яненка – 23, за Ігоря Юхновського – 8. Згідно з пунктом 2 статті 5 Закону «Про вибори Президента України» партія (виборчий блок), збори виборців можуть висунути лише одного претендента на кандидата в Президенти України. Народний Рух не був тоді партією. В’ячеслав Чорновіл запропонував, щоб на завершальному етапі виборчої кампанії всі висуванці від демократів знялися з виборів на користь найпопулярнішого з-поміж себе. З цим погодився Левко Лук’яненко та і Велика рада.
Після розгляду документів ЦВК зареєструвала кандидатами в Президенти сімох осіб. Вже напередодні голосування Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь Леоніда Кравчука. Тому хоча в бюлетені і лишилося сім прізвищ, участь у виборах 1991 року взяли шість кандидатів: В’ячеслав Чорновіл (Народний рух України), Левко Лук’яненко (Республіканська партія України), Леопольд Табурянський (Народна партія України), а також самовисуванці: Леонід Кравчук, Володимир Гриньов та Ігор Юхновський.
Передвиборча агітація кандидатів регулювалась п’ятою главою Закону, яка включала три статті з 31 по 33. Держава забезпечувала друк передвиборчих плакатів кандидатів в президенти на кожну виборчу дільницю, надавала рівний за обсягом час на телевізійних та радіоканалах, гарантувала безоплатне розміщення тексту передвиборчої програми у державних ЗМІ. Окремо гарантувалось право мати власний виборчий фонд, який не повинен був бути більшим ніж 10000 мінімальних заробітних плат. Розмір пожертв до фонду від однієї юридичної або фізичної особи повинен був бути не більше ніж 100 мінімальних заробітних плат. Фактично, це були всі законодавчі обмеження, що супроводжували обрання першого в історії президента незалежної України.
Виборча компанія юридично була розпочата після прийняття відповідного Закону України «Про вибори Президента України» від 5 липня 1991 року, але фактично стартувала від вересня, після прийняття Акта проголошення незалежності України. Об’єднавчою особливістю політичної програми всіх п’ятьох претендентів на найвищий пост у державі стала теза про незалежність України.
У різних агітаційних передвиборчих матеріалах Леоніда Кравчука розміщувались різні за спрямуванням та змістом його передвиборчі програми, як, наприклад, програма «Нова Україна» чи «Основні положення економічної програми «Достаток», яка містила 7 пунктів економічних кроків кандидата після обрання на посаду, від переорієнтації економіки, до зовнішньополітичних зв’язків. Основні загальні пріоритети кандидата базувались на утвердженні державності та верховенстві прав і свобод людини, соціально спрямованої економіки, вільного національно-культурного розвитку та створенні атмосфери довіри до влади. Найбільшого розповсюдження набули програмні тези, які отримали назву 5 «Д»: «Держава», «Демократія», «Достаток», «Духовність» та «Довіра». Основний зміст не мав конкретики та поєднував загальні прості визначення. Серед матеріалів, які зберігаються у фондах Національного музею історії України та відображають передвиборчу агітацію Леоніда Кравчука, містяться листівки: «Л.М. Кравчука – в первые президенты Украины»; «Л. М. Кравчук. Штрихи к политическому портрету»; «Основні положення економічної програми «Достаток» кандидата в президенти України Л.М. Кравчука»; «1 грудня – вибори президента України»; «Вільна церква у вільній державі»; «Наш голова – наш Президент»; «Гарант злагоди і поступу нова Україна»; «П’ять «Д» Леоніда Кравчука»; «Наш Председатель – Наш Президент» (Обращение к гражданам Украины).
Одним з прикладів застосування чорного піару в президентській передвиборчій компанії 1991 року є листівка 5 «Д» Леоніда Кравчука: «Дилетантство», «Демагогія», «Двуликість», «Догматизм», «Диктатура». Текст, розміщений у листівці, побудований на протиріччях у висловлюваннях кандидата щодо принципових ідеологічних та політичних питань.
Найбільш розповсюдженими формами політичної агітації перших виборів Президента України стали безпосередні зустрічі з виборцями під час передвиборчих поїздок кандидатів у регіони: на великих підприємствах, заводах, часто зустрічі відбувалось з ініціативними групами трудових колективів.
Протягом трьох місяців Кравчук відвідав 22 області України, не побувавши в цей період тільки в Івано-Франківській та Тернопільській областях. Остання передвиборча зустріч Леоніда Кравчука з виборцями відбулась у Вінниці у приміщенні місцевого універмагу. Як зазначав Кравчук, загальна кількість часу, який був присвячений зустрічам з виборцями під час компанії, дорівнювала 372 годинам чи майже 16 добам безперервного спілкування (таку статистику наводить дослідник Чемеріс у своїй книзі «Президент» 1994 року).
У передвиборчій агітації В’ячеслава Чорновола основний акцент робився на пропаганді ідеї незалежності та необхідності найважливіших соціально-економічних реформ. Основа передвиборчої програми – роздержавлення та приватизація, а її головна відмінність від програми Кравчука, на думку Чорновола, полягала в тому, що свою програму він формував протягом тридцяти років, натомість окремим пунктам програми конкурента – від трьох днів до трьох тижнів. Чорновіл у друкованих виданнях використовував агітаційне лого, у вигляді напису свого прізвища, де замість літери «в» був розміщений стилізований малюнок, у вигляді жесту людської руки, який являє собою латинську літеру «V» (Вікторія).
Левко Лук`яненко у своїй передвиборчій програмі наголошував, що для того, щоб Україна стала розвиненою європейською державою, достатньо п`яти років. Передвиборча програма була побудована за принципом змін в країні, які будуть відбуватись протягом: перших трьох місяців, першого року, трьох та п`яти років. Кандидат закликав до радикальних реформ, які передбачають: формування уряду народної довіри, розв’язання проблеми забезпечення медикаментами, закриття Чорнобильської АЕС тощо. Як і у інших кандидатів, основною формою виборчої агітації було спілкування з виборцями, зустрічі з колективами підприємств. Цікавою особливістю ведення передвиборчих перегонів, спеціально до цієї події, став вихід книги кандидата в президенти під назвою «Вірю в Бога і в Україну», яка вийшла друком 12 листопада 1991 р. тиражом у 100000 екземплярів. Книга містила своєрідний життєпис Лук`яненка, а її останній розділ був присвячений основним положенням програми кандидата в Президенти України.
Передвиборча агітація Ігоря Юхновського вирізнялась своєю креативністю та нестандартним підходом. Передвиборчі матеріали Юхновського були підготовлені редакційно – видавничою колегією Партії демократичного відродження України. Під час компанії кандидат у друкованих виданнях використовував спеціально розроблений логотип, у вигляді зображення каліграфічно поєднаних ініціалів з вплетеним у літери колоском. Поруч з матеріалами передвиборчих обіцянок, кандидатом розміщувався заклик на його підтримку, у вигляді можливих перерахунків громадянами грошових внесків на його підтримку, з нагадуванням про те, що внески для фізичних осіб обмежені 5 тис.руб., а для юридичних можуть становити у п`ять разів більше. Часто фотографії Юхновського супроводжувались справжніми літературними творами. Так, у тому ж агітаційному спецвипуску «Инициатива» №20 (32) 91, на 8 сторінці розміщено біографічну фотоісторію Ігоря Рафаїловича, яка поєднувалась з віршованою агітацією:
У передвиборчій кампанії спростовували ті негативні якості, які під час компанії приписували Юхновському. Спростування відбувалось у формі інтерв`ю, де на питання виборців приводились аргументи у його підтримку. Поважний вік Юхновського, у який він може стати президентом, не стали в свій час на заваді Президентові США Ейзенхауеру (63 роки), Джорджу Бушу ст. (64 роки), чи президенту Франції – Франсуа Мітерану (65 років).
У матеріалах із закликами підтримати Юхновського окремо наголошувалось на тому, що він зібрав найбільше підписів громадян на свою підтримку саме у Києві. Поруч подавався список директорів підприємств та ректорів університетів, які підтримають кандидата Юхновського на виборах. Серед зазначених прізвищ присутні директори: донецького машинобудівного заводу В. Следнєв та дніпропетровського «Південмашу» Л. Кучма, ректор Київського політехнічного інституту П. Таланчук. Не менш цікавим є спецвипуск на підтримку Юхновського газети «Ініціатива» № 19 (31) жовтень 1991 р., яка вийшла накладом в 55000 екз. У нижній частині кожної з 15 сторінок випуску був розміщений заклик до прихильників кандидата Юхновського, стати політичними агітаторами. Виборцям, у руках яких опиняється газета, пропонувалось розмножити її хоча б в одному екземплярі кожну з її сторінок, один примірник розклеїти на вулицях міста «щоб бачили всі», інший – передати колегам, родичам чи знайомим. У такому випадку, потенційними учасниками команди кандидата ставали майбутні виборці. Слід зазначити, що така пропозиція на знайшла широкої підтримки у суспільстві.
Зібравши 102 тис. підписів на свою підтримку, 31 жовтня 1991 р. для участі у виборах був зареєстрований Володимир Гриньов. Доктор технічних наук Гриньов був депутатом ВР від комуністичної партії, обіймав посаду заступника голови парламенту. Був одним з членів «Демплатформи КПРС», які 1 грудня 1990 р. створили «Партію демократичного відродження України», члени якої і висунули його на посаду президента.
Передвиборчі гасла кандидата Гриньова кардинально не відрізнялись від конкурентів, він обіцяв рівні права та можливості, заохочував приватну власність. У економічних питаннях виступав за тісну співпрацю з колишніми радянськими республіками. Тексти багатьох агітаційних листівок кандидата мають невеликій тираж до 2000 тис. екземплярів, доволі прості в оформленні та змісті.
У голосуванні 1 грудня взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% тих, хто мав право брати участь у референдумі та виборах Президента (37,8 млн громадян).
61,5% голосів (або є 19,6 млн) у першому турі отримав Леонід Кравчук. Другий тур виборів не знадобився. 23,27% голосів (другий результат) отримав В’ячеслав Чорновіл. Левко Лук’яненко – 4,5%, Ігор Юхновський – 1,7%. Леонід Кравчук посів перше місце у всіх регіонах, за винятком трьох областей: Львівщини, Франківщини й Тернопільщини, – де переміг В’ячеслав Чорновіл.
Інавгурація Леоніда Кравчука в сесійній залі Верховної Ради відбулася 5 грудня 1991 року. Особливістю першої інавгурації було те, що Президент присягав на радянській Конституції 1978 року. Поруч із Конституцією лежав Акт проголошення незалежності України. Перед присягою хор урочисто виконав молитовну пісню «Боже великий єдиний, нам Україну храни!», а після – пісню «Ще не вмерла Україна», яка стала українським гімном. З інавгурацією Леоніда Кравчука в Україну прийшла традиція використання Пересопницького Євангелія – одного із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія, книга датується XVI століттям.
Викоритані матеріали:
- http://ounuis.info/exhibitions/1271/referendum-za-nezalezhnist-ukrainy-1-hrudnia-1991-ahitatsiini-materialy.html (фото агітаційних матеріалів)
- http://photo.ukrinform.ua/ukr/current/photo.php?id=300299
- http://visnyk-ist.uzhnu.edu.ua/article/view/170083
- http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/11619