За 6 років, з березня 2014 року до лютого 2020 року, до відповідальності за ст. 110 ККУ українські суди притягли до відповідальності 192 особи. Всі вони або здійснювали заклики, або долучались до організації псевдореферендумів 16 березня 2014 в Криму та 11 травня 2014 року в частинах Луганської та Донецької областей. Юристи Громадянської мережі ОПОРА дослідили, які саме виносились вироки та які покарання найчастіше присуджувались.

Міжнародні стандарти  проведення референдумів 

Згідно з Керівними принципами для конституційних референдумів на національному рівні, що були прийняті Венеційською комісією на її 47 Пленарній сесії (Венеція, 6-7 липня 2001 року), основними положеннями та керівними принципами є як загальні виборчі принципи (загальне, рівне право, вільне, пряме і таємне голосування, свобода слова, зборів і об’єднань, можливість судового перегляду), так і положення притаманні лише референдумам. Так, це чіткі вимоги та критерії до питань, що виносяться на референдум, а питання, які суперечать цим критеріям, не повинні виноситися на всенародне голосування.

Відповідно до Керівних принципів вільне визначення волі виборця полягає, по-перше, в  праві сподіватися, що пропонований референдум буде організовано в межах законодавчої системи й у відповідності до правил процедури, по-друге, в чесному характері голосування та, по-третє, в праві на правильне встановлення результату. Так зокрема, чесний характер голосування полягає в тому, що питання, запропоноване електорату, повинно бути ясним (не заплутаним чи двозначним); воно не має вводити в оману; воно не повинно наводити на відповідь; виборець має бути проінформований про наслідки референдуму; відповідати на поставлене запитання «так», «ні» або незаповненим бюлетенем, а текст, винесений на референдум, та пояснювальний документ до нього повинні бути доступними виборцям заздалегідь.

Також вимоги до вільного голосування встановлені Кодексом належної практики щодо референдумів (прийнятий  Венеційською Комісією на її 70 Пленарній сесії, Венеція, 16-17 березня 2007 року). Серед іншого там зазначені наступні процедурні гарантії референдуму: орган, уповноважений організовувати референдум, повинен бути безстороннім; здійснення спостереження за референдумом; наявна ефективна система оскарження; встановлені вимоги до фінансування проведення референдуму, в тому числі й здійснення агітації.

Слід відзначити, що як Керівні принципи, так і Кодекс належної практики визначають, що застосування референдумів повинно бути дозволеним, тільки якщо це передбачено Конституцією або законом відповідно до Конституції, і при цьому мають бути дотримані процедурні норми референдуму. 

Пряма демократія в світі: приклади і загрози

Одним із показових проявів прямої демократії в сучасному світі є проведення Великою Британією 23 червня 2016 року всенародного референдуму Brexit, предметом обговорення якого було питання подальшого перебування Об’єднаного Королівства в складі членів-держав ЄС. Британці, скориставшись своїм загальним виборчим правом, шляхом таємного голосування створили унікальний прецедент в історії об’єднаних держав, віддавши свої голоси на користь виходу монархії зі складу членів Європейського Союзу. Згідно з офіційними даними, при загальній явці виборців на виборчі дільниці у кількості 72,2%, таку конституційну ініціативу підтримало 51,9 % виборців, проти виходу держави зі співдружності проголосувало 48,1% громадян. Ключовою законодавчою підставою для виходу члена зі складу ЄС, є стаття 50 Договору про Європейський Союз. 

Після проведення Brexit 23 червня 2016 року постали питання впливу на волевиявлення виборців через мережу Інтернет (зокрема питання діяльності кампанії Cambridge Analytica, що використовувала технології глибинного аналізу даних, зокрема, даних соцмереж, для розробки стратегічної комунікації в ході виборчих кампаній з використанням мережі Інтернет), джерел фінансування  кампанії з референдуму, а також здійснення всіх належних процедур щодо завершення процесу виходу Великої Британії з ЄС.

Іншим прикладом проведення референдуму в Європі є референдум у Каталонії, що відбувся 1 жовтня 2017 року та стосувався утворення незалежної від Іспанії Каталонії. За наданою від Каталонського уряду інформацією за незалежність проголосувало 90,18% виборців, проти — 7,83%. Уряд Іспанії визнав вказаний референдум неконституційним, виступив проти його проведення та не визнав його результатів. З приводу цього референдуму виникали питання щодо точності й достовірності його результатів та дотримання всіх процедур при здійсненні голосування.  

Також Конституційний суд Іспанії ще перед проведенням референдуму визнав неконституційним закон про референдум, що був прийнятий Каталонським парламентом. Міжнародна спільності в своїй більшості результатів референдуму не визала, проте засудила жорсткі дії поліції щодо придушення масових протестів, пов’язаних із референдумом. 

Конституція України та правові позиції Конституційного Суду України щодо проведення референдуму щодо зміни території

У Конституції України відображений підхід, за яким для територіальних змін необхідне волевиявлення в межах усієї держави. Зокрема, у ст. 73 Конституції зазначається, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Тобто зміна території країни неможлива без проведення національного референдуму та не може бути предметом місцевого референдуму. Окрім того, призначення референдуму про зміну території є виключною компетенцією Верховної Ради України (ст. 73, п. 2 ч. 1 ст.  85 Конституції України).

Конституційний Суд України у справі про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим (рішення від 14 березня 2014 року №2-рп/2014) відзначив, що право громадян на участь у референдумі є їхнім невід’ємним конституційним правом. Водночас на всеукраїнський референдум виносяться питання загальнодержавного значення, тобто вирішення яких впливає на долю всього Українського народу – громадян України всіх національностей, а на місцевий референдум можуть виноситися виключно питання, віднесені до відання органів місцевого самоврядування відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Також Конституційний Суд України у рішенні від 14 березня 2014 року №2-рп/2014 наголошує, що право на самовизначення на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі було реалізовано їх жителями як невід’ємною частиною всього Українського народу під час всенародного голосування на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Враховуючи результати цього референдуму, Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей – 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України, в якій, зокрема, проголосила Україну суверенною і незалежною державою (стаття 1) та закріпила принцип її територіальної цілісності (стаття 2). Конституція України не передбачає права окремої частини громадян України (в тому числі і національних меншин) на одностороннє самовизначення, в результаті якого відбудеться зміна території України як унітарної держави. Питання зміни кордонів України повинне вирішуватися на всеукраїнському референдумі, призначеному Верховною Радою України відповідно до статті 73, пункту 2 частини 1 статті 85 Конституції України.

Позиція міжнародних організацій щодо проведення псевдореферендуму в Україні

27 березня 2014 року відкритим голосуванням країн-членів ООН, 100 з яких висловилися «за», 11 — «проти», а 58 країн «утримались», було прийнято Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про територіа́льну цілісність України №68/262, яка визнавала прихильність суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах, а також засуджувала «референдум», проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, підкреслюючи його незаконний характер, що не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста Севастополя. У цій резолюції Генеральна Асамблея ООН також закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати будь-які зміни статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі вищезгаданого референдуму й утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б витлумачити як визнання будь-якого такого зміненого статусу.

Резолюції Генеральної асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» 71/205 від 19 грудня 2016 року, 72/190 від 19 грудня 2017 року засудили тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України — Автономної Республіки Крим та міста Севастополя та підтвердили невизнання такої анексії.

В іншій резолюції «Щодо ситуації з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» 73/263 від 22 грудня 2018 року наголошувалося на: підтвердженні неприпустимості захоплення півострова та зобов'язанні повернути окуповані території; засудженні політичного переслідування українців у Криму та вимозі звільнити всіх незаконно утримуваних у Криму та Росії; засудженні примусового введення російського громадянства на півострові; визнанні Олега Сенцова, Володимира Балуха та Еміра-Усеїна Куку політичними в'язнями; необхідності допустити до громадян України, утримуваних в Росії та на анексованому півострові, українських посадовців та лікарів з міжнародних організацій; необхідності припинення Росією дискримінації тих, хто не визнає окупацію. Також у документі міститься вимога до міжнародних організацій та установ ООН використовувати в офіційних документах наступне формулювання щодо українського півострова: «Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, Україна, тимчасово окуповані Російською Федерацією».

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, Україна» 74/168 від 18 грудня 2019 включає визначення агресії та вказує на те, що отримання територій чи особливої вигоди внаслідок агресії не може бути визнано законним. 

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та м. Севастополь (Україна), а також частин Чорного і Азовського морів» 74/17 від 9 грудня 2019 року підтверджено позицію міжнародної спільноти щодо неприпустимості непогоджених з Україною візитів на Кримський півострів, а також містить заклик до РФ припинити спроби розповсюдити свою юрисдикцію над ядерними об'єктами та матеріалами в Криму.

Анексія Криму Російською Федерацією і військове втручання російських військ на сході України порушують міжнародне право і принципи, підтримані Радою Європи, про що йшлося у резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи 2133 (2016), 2132 (2016), 2112 (2016), 2063 (2015), 2034 (2015), 1990 (2014), 1988 (2014).  Зокрема, у Резолюції  ПАРЄ №1988 (2014) було зазначено таке: «Так званий референдум, організований у Криму 16 березня 2014 року, був неконституційним як за Конституцією Криму, так і за Конституцією України. На додаток, його явка та результати, що були повідомлені, є неправдоподібними. Таким чином, наслідок цього референдуму, як і незаконна анексія території Російською Федерацією, не мають юридичної сили і не визнаються Радою Європи. Асамблея підтверджує свою рішучу підтримку незалежності, суверенітету і територіальній цілісності України. У зв’язку з денонсацією Російською Федерацією угод, укладених з Україною у 1997 році, щодо розташування Чорноморського флоту в Криму, Асамблея закликає Росію невідкладно вивести її війська з Криму». А в Резолюції №2133 (2016) зазначено, що «ДНР» та «ЛНР», створені, підтримувані та ефективно контрольовані Російською Федерацію, не є легітимними відповідно до українського чи міжнародного права. Це стосується всіх їхніх «органів влади», включаючи «суди», встановлені владою де-факто». 

Практика національних судів щодо притягнення до відповідальності за підготовку та проведення псевдореферендумів у Криму, на Донеччині та Луганщині 

16 березня 2014 в Криму відбувся псевдореферендум щодо входження Криму до складу РФ. 11 травня 2014 року відбулися так звані «референдуми» про суверенітет Луганської та Донецької народних республік. За організацію та проведення вказаних «референдумів» винних осіб було притягнено до відповідальності з ст. 110 Кримінального кодексу України (ККУ). Всього за період березень 2014 — лютий 2020 року до відповідальності за ст. 110 ККУ було притягнено 192 особи.

В реєстрі опубліковано 185 вироків за статтею 110 Кримінального кодексу України (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), що пов’язані з проведенням «референдумів» в Криму, Донецькій та Луганській областях за період з березня 2014 по лютий 2020 року. Лише 23 вироки були переглянуті в апеляційному порядку  та 6 — в касаційному (по 6 справах, в яких вироки були переглянуті тривають слухання, 2 справи направлені судом на досудове розслідування). В результаті перегляду 5 вироків було скасовано. 

В 2014 було ухвалено 12 вироків, в 2015 — 10 вироків, в 2016 — 18 вироків, в 2017 — 48 вироків, в 2018 — 74 вироки, в 2019 — 22 вироків, в 2020 — 1 вирок (всього 185 вироків). Найбільше вироків — у 2018 році.

З аналізу вироків вбачається, що 104 з них стосувалися проведення «референдумів» на окупованій території Донецької області, 62 — Луганської та 5 — Криму. В окремих випадках (наприклад, у справі №635/4514/18) особу було притягнено до відповідальності за ст. 110 ККУ за заклики до проведення «референдуму» через мережу Інтернет, в той час коли така особа на окупованій території на час вчинення злочину не перебувала, а знаходилася в інших областях України.

У половині вироків (93 із 185) було затверджено угоду про визнання винуватості (2014 рік — 12 вироків за угодою, 2015 — 6, 2016 — 6, 2017 — 18, 2018 — 39, 2019 — 12). У 89 із 185 вироків осіб було визнано винними без укладення такої угоди, при цьому у більшості з цих  вироків особам було визначено міру покарання у вигляді позбавлення волі з випробувальним строком і лише в 21 вироці особу було засуджено до «реального» строку, тобто до позбавлення волі від 2 до 10 років без випробувального терміну. Слід відзначити також, що були винесені виправдальні вироки у 3  справах, при цьому два з них  в процесі оскарження.

В основному діяльність щодо участі у псевдореферендумах полягала в:

1) участі у публічних заходах та публічні заклики щодо проведення «референдуму» (в тому числі через мережу Інтернет), поширення газет із закликами до такої участі;

2) здійснення організаційної роботи щодо підготовки «референдуму»: пошук членів ДВК, проведення їх інструктажів, сприяння матеріально-технічному забезпеченню дільниці;

3) безпосередня участь у роботі ДВК/ТВК в якості голови, заступника, секретаря, члена комісії;

4) участь у роботі комісії в якості «наглядача» за виборами, охоронця виборчої дільниці, виконання іншого виду координаційної роботи; участь у підрахунку, транспортуванні «бюлетенів» та встановленні результатів «референдуму».

За різних обставин справи, такі дії кваліфікувалися за ч. 1-3 ст. 110 ККУ. В судовому реєстрі опубліковано 27 вироків  за частиною першою, 156 вироків — за другою частиною та 2 вироки за третьою частиною статті 110 ККУ.  

Так, згідно з ч. 1 ст. 110 ККУ умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з конфіскацією майна або без такої. Відповідно до ч. 2 ст. 110 — ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Згідно з ч. 3 ст. 110 — дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків, — караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з конфіскацією майна або без такої.

За ч. 1 ст. 110 ККУ суди в основному кваліфікували дії осіб, що полягали в публічних закликах до проведення «референдумів» на мітингах, зборах,  в мережі Інтернет, у виконанні ролі «члена»виборчої комісії.

Для прикладу у справі №226/2334/18 громадянин виступив на мітингу в Мирнограді Донецької області із публічними закликами до підтримки проведення псевдореферендуму щодо відокремлення Донбасу від держави Україна та створення на території Донецької області самостійної держави.

У справі  №234/14323/15-к особа, виконуючи роль члена виборчої комісії на дільниці у Краматорську Донецької області, в день «голосування» 11 травня 2014 року систематично супроводжував громадян до місць отримання «бюлетенів для голосування» та, не беручи участі у  «підрахунку голосів», проставив свій підпис на завчасно сформованих «протоколах» про результати проведеної імітації народного волевиявлення.

У справі №223/476/18 особа спочатку виступала із закликами на мітингу в підтримку майбутнього «референдуму» у Вугледарі Донецької області, а в день «голосування» виконувала роль «наглядача» під час проведення «голосування» на дільниці.

У справі  №414/2351/16 депутат Кремінської районної ради Луганської області організував роботу ДВК, знайшов 3 членів, передав їм бюлетені та надав столи і стільці, організував підрахунок голосів, свою вину визнав, уклавши угоду про визнання винуватості.

У справі №690/344/16-к особу було притягнено до відповідальності за розміщення відео на сторінці в мережі «Вконтакті». Дослідженими доказами, а саме показами свідків, актом та протоколом огляду персональної сторінки користувача та висновком семантико-текстуальної (лінгвістичної) експертизи писемного мовлення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз було встановлено, що вказане відео містить публічні заклики до створення органів влади, прийняття рішення щодо проведення «референдуму».

Найпоширенішою санкцією за ч. 1 ст. 110 ККУ було позбавлення волі на 3 роки з іспитовим строком від 1 до 2 років. Зокрема, у справі №226/2334/18 особі, яка виступала на мітингу з публічними закликами на підтримку проведення псевдореферендуму щодо відокремлення Донбасу від держави Україна та створення на території Донецької області самостійної держави, було призначено міру покарання у вигляді 1,5 років позбавлення волі з 1 роком випробувального терміну (в оглянутих справах найменш сувора санкція), а у справі №592/5161/15-к особі, яка він навмисно у соцмережі розповсюдила заклики спрямовані на зміну меж території України, було визначено міру покарання 2 роки позбавлення волі (найсуворіша санкціях в досліджених за ч. 1 ст. 110 ККУ вироках).

За ч. 2 ст. 110 ККУ суди в основному притягували осіб, які виконували організаційно-керівні ролі при підготовці та проведенні псевдореферендуму, а також які брали участь у роботі виборчих комісій.

Для прикладу, у справі №423/2417/18 особу було засуджено до  позбавлення волі строком на  7 років за те, що з метою проведення «референдуму» на території Попасної Луганської області, на якому ставилося питання щодо підтримки акту про державну самостійність «ЛНР», разом із іншими встановленими слідством особами чоловік участь у роботі виборчих дільниць, забезпечував доставку до них «бюлетенів», «печаток», «списків виборців», тощо.

У справі №419/377/17 було засуджено до 7 років позбавлення волі особу, яка виконувала роль заступника голови територіально-виборчої комісії у місті Щастя Луганської області, займалась організаційними питаннями з проведення «референдуму», а саме: формуванням дільничних виборчих комісій з числа місцевих жителів, визначенням місця розташування дільниць, проведенням інструктажу з членами дільничних комісій для проведення «голосування» 11 травня 2014 року.

У справі №161/19656/17 мешканця Волині було засуджено до 6 років позбавлення волі за ч. 2 ст. 100 ККУ в сукупності з іншими злочинами за повторні заклики в мережі Інтернет до «референдуму» на Сході України.

У справі №263/12605/14-к голову виконкому Маріупольської міської ради за формування і керування в якості голови незаконною територіальною виборчою комісією «ДНР» у Маріуполі, засуджено до 6 років 6 місяців позбавлення волі.

За вказаною частиною 2 найчастіше накладалася санкція у вигляді позбавлення волі на 5 років із випробувальним строком 1-3 роки. Це в основному справи щодо притягнення до відповідальності членів виборчих комісій (№233/5595/18, №419/3189/18, 

У справі №423/898/15-к до 2 років позбавлення волі засуджено голову Золотівської міської ради Луганської області за організаційне та матеріальне сприяння проведенню голосування на псевдореферендумі (в оглянутих справах найменш сувора санкція за ч. 2 ст. 110 ККУ). У справі №233/558/17  заступницю міського голови Костянтинівки Донецької області засуджено до 8 років позбавлення волі без випробувального терміну (найсуворіша санкція за ч. 2 ст. 110 ККУ) за те, що вона в приміщенні виконавчого комітету Костянтинівської міської ради зібрала окремих мешканців міста та повідомила їм, що вони являються головами виборчих дільниць при проведенні так званого «референдуму» 11 травня 2014 року та надала усні вказівки директорам шкіл виділити приміщення  для проведення незаконного «голосування» 11 травня 2014 року.

Якщо взяти зміст ч. 3 ст. 110 ККУ, то вона передбачає відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків. Припускаємо, що вказана частина є проблемною для кваліфікації правоохоронними органами в плані зібрання доказів на підтвердження суспільно небезпечних наслідків (загибелі людей, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, заподіяння великої матеріальної шкоди, виникнення масових безпорядків тощо). За цією частиною в реєстрі є 2 вироки:  вироки у справі  №161/338/16-к та виправдальний вирок у справі №428/6746/14-к.

Так, у справі №161/338/16-к особу, яка забезпечувала проведення нелегітимного «референдуму» в АР Крим про від'єднання півострова від України та, як наслідок, приєднання його до Російської Федерації, було засуджено за ч. 3 ст. 110, ч. 1 ст. 258-3, ч. 2 ст. 364 ККУ, призначено покарання за сукупністю злочинів у вигляді 12  років позбавлення волі.

У справі №428/6746/14-к щодо колишнього міського голови міста Стаханова виправдальний вирок був оскаржений прокурором, однак розгляд справи в апеляції триває, самого екс-очільника міста оголошено в розшук. 

Нагадаємо, що прокуратура звинувачувала колишнього міського голову, як службову особу органу місцевого самоврядування, в участі в мітингах на підтримку «референдуму», висловленні публічних закликів серед підлеглих працівників та винесенні питання на розгляд сесії ради щодо підтримки «референдуму», організації та технічному забезпеченні проведення 11 травня 2014 року в місті Стаханов незаконного обласного місцевого «референдуму». До слова, сам міський голова, за наявними у прокуратури відомостями, особисто взяв участь у голосуванні на вказаному незаконному «референдумі», таким чином подаючи приклад іншим громадянам до вчинення незаконних дій.

Також загальновідомою є справа №646/12397/14-к Нелі Штепи, голови міста Слов’янськ, яку звинувачують за ч. 3 ст. 110, ч.1 ст. 258-3 ККУ. Розгляд даної справи триває.