Український парламент у порядку денному своєї шостої сесії, що розпочалась 7 вересня, запланував розглянути й президентський законопроєкт щодо народної законодавчої ініціативи. З його реєстрації минуло вже два роки. Але чи є перспективи його прийняття?
Історичний екскурс
Для початку розберемося, що ж таке народна законодавча ініціатива. Це – самостійна форма безпосередньої демократії та спосіб ініціювання громадянами проєкту нормативно-правового акту для розгляду у представницькому органі державної влади з метою задоволення групових або загальносуспільних потреб. Простими словами – можливість для населення ініціювати закони.
Загалом її запровадження здатне забезпечити народу пряму участь у вирішенні найважливіших питань життя країни за допомогою розробки та внесення законопроєктів на обов’язковий розгляд Верховній Раді України. А вдале оформлення права законодавчої ініціативи народу сприятиме демократизації взаємодії суспільства та держави та дозволить більш поглиблено враховувати суспільні потреби у законодавчій діяльності.
За роки незалежності України не раз поставали спроби запровадження народної законодавчої ініціативи. Зокрема її пропонували закріпити у:
- проєкті Конституції України від 01.07.1992 р. (ст. 156);
- проєкті Конституції України від 26.10.1993 р. (ст. 97);
- законопроєкті «Про внесення змін до Конституції України» № 4290 від 31.03.2009 р.;
- законопроєкті «Про правотворчу народну ініціативу» №3847 від 30.12.2013 р.
Останньою ж такою спробою є ініційований у серпні 2019 року Президентом Володимиром Зеленським законопроєкт №1015 «Про внесення змін до статті 93 Конституції». Документ пропонує доповнити перелік суб’єктів законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, визначених у відповідній статті Конституції, таким суб’єктом як народ.
Що говорить Конституція? Або вустами суддів КСУ
Конституційний Суд України у своєму Висновку від 13.11.2019 р. щодо відповідності цього законодавчого проєкту вимогам статей 157 та 158 Конституції України зазначив, що народ не може бути визначений суб’єктом законодавчої ініціативи без закріплення в Конституції певної кількості громадян, які мають право на її здійснення, адже це повністю робить неможливим її реалізацію.
Також законопроєкт передбачає, що суб’єкти законодавчої ініціативи можуть реалізувати її у випадках і порядку, визначених Конституцією України і законами України. Це створює загрозу обмеження прав щодо вільного волевиявлення, зокрема народних депутатів України, та безперешкодного здійснення ними своїх повноважень в інтересах усіх громадян України і, як наслідок, обмеження прав і свобод людини і громадянина.
Тодішній суддя КСУ Микола Мельник в окремій думці стосовно цього Висновку не погодився із його резолютивною частиною. По-перше, він зазначив, що законопроєкт №1015 пропонує прирівняти народ (влада якого є первинною) до органів і посадових осіб державної влади (влада яких є вторинною), що прямо суперечить засадам конституційного ладу. Натомість збереження норми «законопроєкти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово» робить статус народу нижчим, ніж Президента України. По-друге, визначення народу суб'єктом такого права, як у законопроєкті, на думку судді, є неприйнятним, бо а) ініціативу неможливо реалізувати на практиці; б) це спричинить підміну конституційного поняття «народ», адже з ним за змістом не буде збігатися визначення «народу» як суб'єкта ініціативи, яке буде закріплюватися звичайним законом. Тому це створює загрозу прямій дії норм Конституції України, а також ризик спотворення звичайним законом конституційних приписів. На думку Миколи Мельника, законопроєкт №1015 однозначно ще потребує доопрацювання.
Яка залишається альтернатива?
Якщо ж із законопроєктом справа далі не йде, то яким ще чином можна інтегрувати інститут народної законодавчої ініціативи у вітчизняну правову систему? Давайте розглянемо три найбільш реалістичні кроки.
Крок 1. Закріпити можливість народного волевиявлення через народні законодавчі ініціативи у статті 69 Конституції України.
Крок 2. Закріпити також кілька важливих моментів у статті 93 Конституції України. А саме:
а) право законодавчої ініціативи належить і народу;
б) кількість громадян України, на вимогу яких буде здійснюватися народна законодавча ініціатива. Для визначення кількості можна використати формулу соціологів для розрахунку репрезентативності вибірки: 
, де n – об’єм вибірки, Z – коефіцієнт, який залежить від обраного рівню довіри, p – частка респондентів з наявною дослідницькою ознакою, q = 1 – р – частка респондентів, в яких відсутня дослідницька ознака, 
– гранична помилка вибірки. Респондентами в цьому випадку будуть виборці. Наприклад, загальна кількість виборців станом на 31 серпня 2021 року становила 34989015. Застосувавши формулу, можемо порахувати, що таким чином на вимогу 16 633 виборців може здійснюватися народна законодавча ініціатива;
в) подача такої ініціативи у формі готового законопроєкту;
г) не допускаються законопроєкти з питань податків, бюджету та амністії;
ґ) встановлення пріоритету перед законопроєктами Президента України, що визначаються як невідкладні.
Крок 3. Прийняти закон про народну законодавчу ініціативу, який закріпить процедуру її реалізації. Вона може бути викладена, наприклад, таким чином. До ініціативної групи входять до 5 громадян, які будуть розробляти законопроєкт та подавати його до Міністерства юстиції України. Допускається самостійне розроблення проєкту з додержанням усіх відповідних норм або звернення до відповідного комітету ВРУ. Мін'юст впродовж 15 днів перевіряє законопроєкт на дотримання формальних вимог та вимог за змістом, направляє його у на першочерговий розгляд ВРУ. Читання відбувається шляхом відкритого засідання із залученням громадськості. Такий законопроєкт вважається прийнятим, якщо проголосувала більшість від конституційного складу парламенту. Подальша процедура – у порядку прийняття звичайного закону. У разі неприйняття законопроєкту відповідний комітет ВРУ складає письмове пояснення. Інша ініціативна група може подати свій законопроєкт з цього ж питання в період розгляду народної законодавчої ініціативи. ВРУ на власний розсуд може обрати, який із законопроєктів взяти за основу у першому читанні, а потім врахувати відмінності у другому читанні в порівняльній таблиці для постатейного голосування. Повторне подання проєкту із одного й того самого питання в разі його відхилення можливе не раніше як через рік після цього.