Нова реальність, в якій опинилася Україна після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року, ставить перед українським урядом, політиками, експертами та суспільством питання про те, чи можливі демократичні вибори в Україні, коли триває активна фаза війни. Це також ставить питання про легітимність обраних органів влади в Україні.
У першій частині аналітичної записки "Легітимність української влади в умовах неможливості проведення виборів", яку підготував аналітик громадянської мережі ОПОРА Тарас Радь для Європейської платформи за демократичні вибори (European Platform for Democratic Elections — EPDE), розглянуто обмеження, які накладає повномасштабна війна на проведення виборів в Україні, а також юридична легітимність представницьких органів, які не можуть бути переобрані. У другій частині автор шукає відповіді на питання, як підтримувати достатній рівень довіри до влади в ситуації, коли вибори неможливі.
На відміну від юридичної легітимності, політична легітимність визначається не Конституцією, а політичною реальністю, яка постійно змінюється. Остання залишається для української влади головною проблемою, яка зростає з кожним роком без виборів.
Частина 1
Чому вибори в Україні неможливі, доки триває повномасштабна війна
Після того, як стало зрозуміло, що чергові парламентські вибори, які мали відбутися 29 жовтня 2023 року, відтерміновуються на невідомий строк, і задекларовано, що заплановані чергові президентські вибори 31 березня 2024 року теж будуть відтерміновані, Україна опинилася в нових для себе правових і політичних обставинах. Так, як раніше, до повномасштабного вторгнення, вже не буде, але як буде натомість — достеменно незрозуміло. Це стає ще більш очевидним, коли йдеться про можливість чергових місцевих виборів в Україні, які мають відбутися 26 жовтня 2025 року. Дуже ймовірно, ця дискусія також завершиться необхідністю їх відтермінування або проведення лише на частині суверенної території України, якщо ситуація на фронті залишатиметься без особливих змін.
Нова нормальність, у якій Україна вимушено опинилася в результаті повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року, ставить перед українською владою, політиками, експертним середовищем та суспільством питання про те, чи можливі демократичні вибори, доки триває активна фаза війни, а також питання про легітимність українських виборних органів влади, якщо провести вибори буде неможливо протягом багатьох наступних років.
Ця дискусія має два основні виміри — правовий та політичний. Якщо перший визначають українське законодавство, міжнародне право і демократичні стандарти, то другий не є настільки однозначним та передбачуваним, оскільки залежить від внутрішньополітичної ситуації в Україні, змін на фронті, очікувань українського суспільства і міжнародної спільноти, перш за все — західних партнерів України. Саме від комбінації цих елементів в умовах невизначеності і формуватиметься поточна ситуація політичної легітимності влади в України в умовах, коли вибори неможливі.
Чи можна не проводити вибори під час війни?
Питання про проведення виборів під час війни є передусім питанням законодавства, а не політичних дебатів. Для цього необхідно дивитись в Конституцію України, а також у спеціальні закони — «Про правовий режим воєнного стану» і Виборчий кодекс України. Українське законодавство забороняє проведення виборів під час воєнного стану.
Зміст статті 64 Конституції визначає, що передбачені статтею 38 право на «участь в управлінні державними справами (зокрема, участі у виборах), у всеукраїнському та місцевих референдумах», не є абсолютними та може бути обмеженим у реалізації в умовах воєнного стану. Так само, як і необхідні для його реалізації свободи вираження поглядів (стаття 34), об'єднання (стаття 36) та мирних зібрань (стаття 39).
Водночас у статті 20 Виборчого кодексу зазначено: «У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях воєнного або надзвичайного стану виборчий процес загальнодержавних виборів та/або виборчий процес відповідних місцевих виборів, що відбуваються на цих територіях або їх частині, припиняється з дня набрання чинності відповідним указом Президента України». Також там вказано, що «рішення щодо призначення виборів, виборчий процес яких був припинений або не розпочався у зв’язку з введенням воєнного або надзвичайного стану, ухвалюється відповідним суб’єктом їх призначення не пізніше місяця з дня припинення або скасування воєнного або надзвичайного стану». Ця норма є щонайменше дискусійною, оскільки провести перші повоєнні вибори вже за місяць після завершення воєнного стану буде неможливо. Україні слід розглянути запровадження перехідного періоду тривалістю не менш ніж шість місяців від завершення правового режиму воєнного стану до початку виборчого процесу, але в реальності він може розтягнутися на рік.
Конституційну норму запустив у дію указ Президента Володимира Зеленського №64 «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, де зазначено: «У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30–34, 38, 39, 41–44, 53 Конституції України». Спочатку воєнний стан запровадили на 30 діб, але надалі практикували продовження його строку дії одразу на три місяці. За це вже дев’ять разів голосував український парламент за підтримки щоразу не менше 300 народних депутатів.
Оскільки в законі «Про правовий режим воєнного стану» немає жодних обмежень щодо пролонгації президентського указу, то очевидно, що термін дії воєнного стану на всій території України продовжуватимуть і надалі аж до завершення активної фази війни. Зрештою, в майбутньому правовий режим воєнного стану може залишитися тільки на окремих територіях, що потенційно відкриє можливість для проведення національних та місцевих виборів на підконтрольній українській владі суверенній території України.
Саме такою була ситуація протягом майже восьми років у період між початком російсько-української війни в 2014 році та повномасштабним вторгненням 2022 року, коли в Україні відбулось п’ять виборчих кампаній: позачергові вибори президента і народних депутатів Верховної Ради у 2014 році, чергові вибори президента і позачергові парламентські вибори у 2019 році, а також чергові місцеві вибори 2020 року. Однак у цей час було окуповано близько 7% суверенної території України, правовий режим воєнного стану діяв лише на частині окупованої території Донецької та Луганської областей, а масштабних бойових дій не відбувалося. Натомість станом на сьогодні близько 20% території України перебуває під російською окупацією або є місцем активних бойових дій, майже 30% українських територій заміновано, ще 20% перебуває в зоні безпосередньої досяжності артилерійських установок, а ракети та безпілотники запускають по всій країні, що становить безпрецедентні й невиправдані безпекові загрози для населення. І все це відбувається в умовах щоденних активних бойових дій по всій 1500-кілометровій лінії фронту.
Аналогічну правову логіку оцінки можливості проведення виборів під час війни використовують у міжнародній демократичній практиці — зокрема, у статті 21 Загальної декларації прав людини, преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у практиці рішень Європейського суду з прав людини і Венеційської комісії. Венеційська комісія наголошує, що вибори вимагають мирної політичної атмосфери, повної реалізації й всебічного дотримання всіх свобод і прав людини, а також повного гарантування громадського порядку та безпеки, що й зумовлює наявність конституційно-правових обмежень у проведенні виборів в умовах воєнного стану.
Найбільш близьким до України за контекстом і суттю викликів є досвід Великої Британії в роки Другої світової війни, коли через «битву за Британію» довелося відмовитись від парламентських виборів. У травні 1940 року прем’єр-міністром після Невілла Чемберлена став Вінстон Черчилль, який очолив коаліційний уряд з військовим кабінетом. Це був уряд національної єдності, який об’єднав представників трьох основних британських політичних партій — Консервативної, Лейбористської та Ліберальної. Цього ж року мали відбутися чергові парламентські вибори, але в листопаді уряд отримав законодавчу згоду від Палати представників на внесення змін до «Парламентського акту» (Parliament Act) для їх відтермінування. Дію цих змін щороку продовжував британський парламент — аж до завершення війн в Європі. Тож парламент, склад якого був обраний ще у 1935 році, пропрацював десять років без виборів. Перші повоєнні вибори відбулися в липні 1945 року, за результатами яких Черчилль разом зі своєю Консервативною партією зазнав нищівної поразки, а перемогу здобули його союзники в коаліції національної єдності та основні політичні конкуренти — Лейбористська партія на чолі з Клементом Еттлі.
За надзвичайних обставин, коли держава може бути не в змозі забезпечити дотримання конституційних і міжнародних стандартів вільних та демократичних виборів, а також реалізацію виборчих прав із дотриманням зазначених міжнародних стандартів, зокрема під час воєнного стану, у переважній більшості демократичних країнах вибори не проводять.
Саме тому проведення виборів в Україні за таких умов не лише неконституційне, а й безвідповідальне і шкідливе, зокрема для збереження національної єдності. Вибори в умовах воєнного стану та повномасштабної агресії суперечитимуть міжнародним стандартам, міжнародним зобов'язанням України та її Конституції. Також вони порушуватимуть принципи виборчого права, насамперед вільних виборів, оскільки ризики безпеки, обмеження свободи вираження поглядів, заборона мирних зібрань апріорі унеможливлюють вільну політичну конкуренцію, а отже, і вільне формування волі та її виявлення в умовах війни.
Чи легітимна влада без періодичних виборів?
Як ми з’ясували вище, відтермінування парламентських, президентських чи місцевих виборів на час правового режиму воєнного стану є законним, демократичним і легітимним. Це, звичайно, вносити суттєві корективи у часові межі виборчих циклів, але не скасовує демократії. Вибори самі по собі не дорівнюють демократії, а формальний акт голосування не є безумовним підтвердженням демократичності режиму, що наочно демонструють останні президентські псевдовибори в росії 17 березня 2024 року. Якщо конкурентна політична боротьба неможлива в умовах війни, то вибори точно не є вільними. Вибори — це не день голосування, а гучні дебати між різними таборами про кращу програму розвитку держави.
Відсутність об’єктивних можливостей для проведення чергових виборів та забезпечення визначеною законом періодичності, хоч і обмежує демократію, все ж не ставить під сумнів легітимність виборних органів влади. За умови, якщо всі інші демократичні процедури, на які не поширюються обмеження правового режиму воєнного стану, дотримані.
Частина 4 статті 83 Конституції України прямо забороняє припиняти повноваження парламенту й автоматично продовжує їх до обрання нового скликання після війни: «У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану».
Крім того, закони, які теж мають цілковиту легітимність та повинні виконуватися всіма, а не лише зацікавленими сторонами, прямо забороняють проведення будь-яких виборів, в тому числі президентських, в умовах війни. За умови неможливості обрання парламенту країни як загальнодержавного представницького органу проведення виборів глави держави означало би застосування неоднакових підходів до формування законодавчої та президентської гілок влади, тоді як і природа виборів, і принципи їх проведення однакові для обох. Варто наголосити, що третій розділ української Конституції поширюється на всі типи виборів, тобто його вимоги мають бути дотримані під час проведення і національних, і місцевих виборів.
Верховна Рада і Президент України мають здійснювати свої повноваження доти, доки військова загроза не буде відвернута та не відбудуться демократичні вибори відповідно до міжнародних стандартів і конституційних принципів виборчого права. Усі органи влади зобов’язані працювати повноцінно, мати цілковиту легітимність і бути максимально згуртованими. Такі положення повністю відповідають принципам, за якими живуть й інші демократичні країни.
Будь-які зміни до законодавства, спрямовані на те, щоб зробити вибори під час війни формально «законними», будуть суперечити духу Конституції та міжнародним стандартам. По-перше, Конституцію України не можна змінювати в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 157). По-друге, спроби прийняття змін до статті 19 закону «Про правовий режим воєнного стану» чи статті 20 Виборчого кодексу або короткочасного формального скасування воєнного стану для оголошення початку виборчого процесу недостатньо для легалізації проведення виборів в умовах війни — тим більше так, щоб вони були легітимними та визнані цивілізованим світом як демократичні.
Окремо варто наголосити, що сама по собі процедура запровадження воєнного стану і її пролонгація, яка передбачає ухвалення указу Президента і його обов’язкове затвердження Верховною Радою, є запобіжником від узурпації влади. Тобто в разі підозри щодо узурпації влади (з боку президента чи парламенту) її може стримувати інша, не видаючи указ про продовження воєнного стану, не затверджуючи його або не погоджуючись зі строком запровадження або продовження воєнного стану.
Втім, законність не проведення виборів та правова легітимність виборних органів влади не дають відповіді на питання про те, як при цьому зберігати високий рівень довіри суспільства до влади, яка з кожним наступним роком без виборів буде знижуватися. Відповідь на це питання лежить у площині так званої політичної легітимності, детальніше про яку йтиметься нижче.
Частина 2
Легітимність влади в Україні в умовах, коли вибори неможливі
Хоча немає правових підстав сумніватися в легітимності виборних органів влади в Україні, повноваження яких продовжуються через неможливість провести вибори, залишаються політична реальність, політична конкуренція та суспільні настрої, які формують суть політичної легітимності. А практика показує, що з кожним роком без виборів рівень довіри до української влади закономірно знижуватиметься.
Важливою складовою питання політичної легітимності влади в Україні, яку не можна переобрати на виборах, є опитування громадської думки, котре напередодні запланованих парламентських виборів провів у жовтні 2023 року Київський міжнародний інститут соціології. На запитання «Цієї осені завершуються повноваження Верховної Ради, а навесні — повноваження Президента. Коли на Вашу думку, слід проводити вибори?» 81% опитаних українців не підтримали проведення виборів під час війни і погодилися, що вони мають відбутися після її завершення, і лише 16% підтримали думку, що вибори потрібно проводити попри війну.
Водночас рівень довіри українців до виборних органів влади поступово знижується, що є закономірним і прогнозованим. За даними останнього соціологічного дослідження, яке на початку грудня провів усе той же КМІС, президентові довіряє 62% опитаних (не довіряє 18%), а в грудні 2022 року йому довіряло 84% (не довіряло лише 5%). Практично дзеркальною є ситуація з підтримкою Верховної Ради, якій сьогодні довіряє лише 15% респондентів (не довіряє 61%), хоча у грудні 2022 року рівень довіри до парламенту становив 35% (недовіра — 34%). Попри те, що до повномасштабного вторгнення рівень їх підтримки був значно нижчим, ніж сьогодні (президенту та парламенту довіряли 27% та 11%, а не довіряли 50% та 67% відповідно), очевидним є той факт, що довіра до центральних органів влади знижується і, очевидно, надалі падатиме. Коли йдеться про місцеву владу (міський голова та місцева рада), то в опитуванні за жовтень рівень довіри до неї становив 50% при недовірі 46%. Ця динаміка зберігається з 2022 року.
Зростання рівня недовіри та падіння суспільної підтримки легітимних виборних органів влади в умовах неможливості проведення виборів можуть призвести до кризи їх політичної легітимності. І з кожним наступним роком російсько-української війни криза недовіри суспільства до влади може наростати. Це означає, що навіть коли питань до її правової легітимності не виникатиме, питання політичної легітимності періодично даватимуть про себе знати. А це може і, ймовірно, буде приводом як для внутрішньополітичних дискусій, наприклад напередодні чергових президентських виборів навесні 2024 року і майбутніх місцевих виборів 2025 року, а також в міру погіршення ситуації на фронті та падіння рівня життя, так і для західних партнерів України, наприклад в умовах якихось авторитарних тенденцій управління Володимира Зеленського, гальмування реформ, корупційних скандалів тощо. Це ставитиме під сумнів легітимність влади президента, Верховної Ради або місцевих рад в Україні.
Як владі в Україні підтримуватиме рівень політичної легітимності без виборів?
Конституційність відтермінування виборів і законність продовження терміну повноважень виборних органів влади під час воєнного стану не є автоматичною запорукою їхньої політичної легітимності, збереження довіри суспільства і запобігання деградації демократичного режиму. Викликом для безальтернативної влади в умовах неможливості проведення виборів, є необхідність збереження демократії, коли відсутня політична конкуренція і якісні політичні дебати. Прямим наслідком цього є потреба збереження національної єдності як серед політичних сил, так і в суспільстві. Це легше робити, коли є військові успіхи на фронті та відчуття швидкої перемоги, і значно важче, коли воєнна ситуація погіршується, війна переходить у затяжну та позиційну фазу без перспектив швидко завершення, що негативно впливає на економічне та соціальне становище громадян. Ці виклики постають перед партією влади, яка разом з повнотою повноважень несе усю повноту відповідальності за ситуацію у державі.
Досвід функціонування та виживання демократії у Великій Британії в роки Другої світової війни з відтермінованими виборами, ідеєю коаліційного уряду національної єдності з військовим кабінетом, міжпартійна конкуренція та стрімке падіння рейтингів партії влади з кожним наступним роком без виборів, а також самообман і недалекоглядність Черчилля у його уявленні про розвиток країни після війни та очікуваннями суспільства Великої Британії може бути корисним щонайменше для того, щоб врахувати його недоліки. Водночас із цього досвіду можна почерпнути й деякі позитивні практики.
Офіс Президента Володимира Зеленського і керівництво партії «Слуга народу» категорично відкидають можливість створення в Україні уряду національної єдності з перших днів повномасштабного вторгнення. Неможливість цього сценарію закорінена ще у передвиборчій кампанії 2019 року, коли непримиренна конкуренція з попереднім президентом Петром Порошенком згодом переросла у протистоянні з його політичною партією «Європейська Солідарність». Остання ж як основна опозиційна політична сила у поточному скликанні Верховної Ради активно закликає до формування уряду національної єдності. Однак для чинної влади це не лише означало б руйнування всієї системи управління, яку вона вибудовувала останні чотири роки, а й фактично ознаменувало би початком кінця влади Зеленського. Він не планує йти з політики, а Петро Порошенко планує туди повернутися.
З цієї ж причини досі не створено чогось на зразок військового кабінету, а натомість продовжує працювати довоєнний технократичний уряд Дениса Шмигаля з деякими кадровими ротаціями. Де-факто цей орган є виконавчим додатком до Офісу Президента, а не самостійним і самодостатнім складником виконавчої влади. У майбутньому можна очікувати на періодичні зміни структури і персонального складу уряду, але немає підстав сподіватися, що зміниться наявний принцип його ручного формування й управління.
Тим часом кількість депутатів Верховної Ради поточного ІХ скликання щораз більше скорочується. Український парламент за підсумками виборів 2019 року був одразу сформований у неповному складі — виборці обрали 424 із 450 депутатів, оскільки 26 місць були зарезервовані за мажоритарними округами на тимчасово окупованих територіях півострова Крим і окремих районів Донецької й Луганської областей. Через дострокове складання депутатських повноважень, яке суттєво активізувалося після повномасштабного вторгнення (за рішенням парламенту через колаборацію з росією, відкликання партіями своїх депутатів, а також добровільну відмову від депутатських повноважень), станом на сьогодні депутатський корпус Верховної Ради налічує 400 осіб.
Насправді ж кількість обранців, які хочуть піти з парламенту, значно більша, але президентська партія просто блокує такі ініціативи, щоб не допустити недієздатності парламенту, коли він не зможе працювати та приймати рішення. Є інформація про те, що ще 17 депутатів із фракції "Слуга народу" хочуть відмовитися від мандатів, що суттєво ускладнить прийняття рішень командою Зеленського на рівні парламенту. На відміну від Великої Британії, Україна не має можливості провести проміжні вибори (by-election) під час воєнного стану, щоб зайняти вакантні місця. Центральна виборча комісія прийняла кілька постанов про неможливість проведення проміжних виборів через активну фазу бойових дій, вказавши. що «розгляд питання про призначення відповідних виборів відбудеться після припинення або скасування воєнного стану». Тож кожен наступний випадок дострокового припинення депутатських повноважень усе більше ускладнюватиме процес прийняття необхідних рішень і рівень політичної легітимності українського парламенту.
Попри те, що у Верховній Раді вже давно немає однопартійної (монопартійної) більшості президентської партії «Слуга народу», котра за результатами виборів 2019 року здобула 254 місця (60% усіх мандатів), їй вдається збирати звичайну міжфракційну більшість. Немає впевненості, що сьогодні зберігалася хоча б звичайна більшість, якщо би президентській партії не допомагали деякі члени депутатських груп «Платформа за життя та мир» (частина колишньої фракції партії «Опозиційна платформа — За життя!», яку в 2022 році заборонив суд) і «Відновлення України», а також позафракційні народні депутати. Парламенту потрібно за будь-яку ціну уникнути ситуації 2018 року, коли пропрезидентська більшість Порошенка у Верховній Раді попереднього скликання де-факто перестала існувати через конфлікти між учасниками коаліції, що стало формальною підставою для щойно обраного президента Володимира Зеленського оголосити позачергові парламентські вибори України у 2019 році.
Водночас з лютого 2022 року в українському парламенті існує неформальна «оборонна коаліція» чотирьох фракцій — «Слуга народу», «Європейська Солідарність», ВО «Батьківщина» та «Голос». Це своєрідний аналог «коаліції національної єдності», яка, втім, обмежується винятково голосуваннями за рішення, необхідні для обороноздатності України і її членства у Європейському Союзі. Незважаючи на те, що у перші місяці повномасштабної війни «оборонна коаліція» декларувала припинення внутрішньополітичної ворожнечі і забезпечення національної згуртованості, на практиці вона не поширюється далі голосувань за першочергові законодавчі ініціативи.
Всередині «оборонної коаліції» існує чимало непорозумінь і політичної конкуренції, не настільки помітних публічно через неплюралістичний інформаційний телевізійний простір в Україні. Він виник у результаті об’єднання переважної більшості телеканалів у так званий «єдиний марафон» — загальноукраїнський інформаційний телемарафон, створений для інформування населення про ситуацію в Україні від початку російського повномасштабного вторгнення. На його редакційну політику якого має значний вплив Офіс Президента.
Натомість представники команди Зеленського пропонують обмежитися лише на окремих поступках для парламентської опозиції і сконцентруватися на реалізації трьох основних пріоритетів:
- проведення парламентської реформи, зокрема внесення змін до Регламенту Верховної Ради для розширення прав опозиції, передусім для надання їй додаткових можливостей роботи у постійних парламентських комітетах;
- прийняття нового законодавства про політичні партії, зміни до якого робоча група підготувала перед повномасштабним вторгненням;
- розробка окремого закону ad hoc про особливості перших повоєнних виборів в Україні та адаптація українського законодавства до ексклюзивних потреб виборчого процесу для обрання народних депутатів, президента й органів місцевого самоврядування, а також можливість розгляду питання про посилення законодавчих гарантій незалежності Центральної виборчої комісії
Усе це можна розглядати як певну альтернативу ідеї коаліції національної єдності для воюючої України. Однак процес обговорення цих пропозицій досі не розпочався, і, тим більше, не існує практики його застосування. Про подібні ініціативи наразі доречно говорити як про декларацію намірів влади шукати способів подолання проблеми міжпартійної конкуренції. Так само складно стверджувати, наскільки це дозволить чинній владі реально поділитися владою з опозицією, щоб зняти справедливу критику про одноосібне управління державою Офісом Президента. Чи все ж це буде тільки імітацією долання кризи власної безальтернативності в умовах, коли вибори неможливі, для невдоволеної частини суспільства і західних партнерів.
Гарантією того, що в умовах об’єктивної неможливості провести вибори Україна не зверне з демократичного шляху, представники команди Володимира Зеленського вважають курс України до членства в Європейському Союзі і її зовнішні зобов’язання на цьому шляху. Є сумніви, що суто зовнішнього локусу контролю вистачатиме, але іншого фактора внутрішнього контролю в умовах правового режиму воєнного стану не озвучується і не помітно.
Насамкінець, хоча ми можемо обґрунтовано стверджувати, що українські виборні органи влади залишаються легітимними, зважаючи на відсутність конституційних можливостей для проведення виборів під час воєнного стану, президент Володимир Зеленський і Верховна Рада все ще мають проблеми з політичною легітимністю і падінням довіри суспільства до влади, що з кожним роком без виборів лише наростатиме. У цій статті автор прагнув висвітлити ці проблеми і спробувати знайти життєздатні їх рішення. Тим не менше, питання пошуку політичної легітимності виборної влади в Україні залишається складним і багато в чому залежатиме від того, як розвиватиметься російсько-українська війна.
Тарас Радь — політолог, магістр політології Львівського національного університету імені Івана Франка, керівник проєктів у сфері виборів та місцевого самоврядування Громадянської мережі ОПОРА у Львові. Також він є засновником та очільником (2015-2021) Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя в Українському католицькому університеті. Тарас Радь — фахівець у сферах моніторингу виборів в Україні, виборчих і партійних систем, парламентаризму, децентралізації, партисипативної демократії та українсько-польських відносин.
Опубліковано на сайті EPDE: