Минулого вівторка в Криму гучно “святкували” 7 років російському референдуму. Однак та подія була далека від справжнього народовладдя. Псевдореферендум 2014 року — лише одним з етапів окупації півострова Російської Федерацією. Звичайно ж, голосування під прицілом автоматів не було визнане легітимним ні в Україні, ні жодної іншою країною цивілізованого світу.

У світовій практиці випадків невизнаних або ж нелегітимних референдумів, було достатньо.

Їх можна розділити на кілька умовних типів:

  • Референдуми, які не визнавалися стороною, що мала силу, і відтак не мали безпосередньої практичної реалізації. Тут довгий список історичних прикладів, де метрополії були проти здебільшого втрати своїх території і формування на них незалежних державних утворень (але, водночас, були і законодавчі підстави не визнавати такі референдуми): від плебісциту за незалежність Чилі 1817 року до недавніх спроб провести такі референдуми в Каталонії (2017) й Іракському Курдистані (2005, 2017).
  • Фейкові, які проводилися в недемократичних або ж невільних умовах. Тут найяскравіші приклади, аншлюс Австрії й анексія Криму (їх, до речі, в українських ЗМІ теж порівнювали). Ще один кейс — світова спільнота не визнала референдум за незалежність Південної Родезії 1964 року. На ньому голосувала лише біла меншість, майже 97 % населення власне корінних африканців не допустили до голосування.
  • Майже у всіх невизнаних/частково визнаних країнах на пострадянському просторі проводились невизнані референдуми.
  • Такі, які навіть за формою не намагаються вдавати легітимність. Наприклад, «онлайн-референдум» за незалежність області Венето в Італії 2014.

Курдистан. 25 вересня 2017 року в Курдистані та на контрольованих курдами спірних територіях за адміністративними межами автономії відбувся референдум, на якому 93 % висловилися за незалежність цієї провінції від Іраку. Участь у плебісциті взяли 3,4 млн іракських курдів, що склало понад 70% виборців. У своєму рішенні про проведення плебісциту курдська влада апелювала до положень Конституції Іраку, де проблеми спірних територій тісно переплетені з правом курдської автономії на відокремлення. Стаття 140 основного закону передбачає зобов’язання центральної влади провести референдум на спірних територіях щодо їх бажання приєднатися до автономії. Протягом 12 років цей пункт не було виконано, що курди вважають порушенням Конституції.

Виборці повинні були відповісти «так» або «ні» на питання: «Чи хочете ви, щоб регіон Курдистан і курдські території за межами регіону Курдистан стали незалежною державою?».

Багдад різко засудив проведення референдуму. Прем'єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді зазначив, що референдум є "незаконним" і "неконституційним". Іракський парламент уповноважив прем'єр-міністра розгорнути війська. Крім того, уряд заблокував операції з курдськими банками та запровадив заборону на міжнародні польоти до Курдистану.

Президенти Ірану та Туреччини провели переговори в Тегерані щодо Курдистану, за результатами яких виступили з погрозами та попередженнями Ербілю (столиця Курдистану). Іран і Туреччина погрожували застосувати війська для стабілізації ситуації у разі появи на території Курдистану неназваних ворожих елементів, а також заблокувати всі шляхи сполучення з Курдистаном. Обидві країни стягнули до кордонів з Курдистаном символічні військові підрозділи.

США також не визнали референдум. В цьому є і геополітичний мотив: США розглядають присутність курдів в Іраку як фактор стабільності і запобіжник проти подальшої дезінтеграції країни. Курди з їх точки зору є найбільш поміркованою, проамериканською групою в Іраку, з найбільш розвиненими державними установами та найдовшим досвідом демократії. За останні 15 років курди були ключовим союзником США. Ірак, позбавлений Курдистану, швидше за все, буде більш вразливим до іранського впливу, буде набагато більш ісламістським. За відділенням Курдистану постане питання розпаду залишків країни на сунітську та шиїтську частини. Утворення незалежного Курдистану також поставить питання майбутнього курдських районів в Туреччині, Ірані та Сирії та стане поштовхом для переділу кордонів для всього Близького Сходу.

В ООН не підтримали цей референдум, висловивши занепокоєння через потенційну небезпеку дестабілізації ситуації в регіоні.

*

Каталонія. Референдум у Каталонії відбувся 1 жовтня 2017 року та стосувався утворення незалежної від Іспанії держави. За інформацією Каталонського уряду «за» незалежність проголосувало 90,18 % виборців, проти — 7,83 %. День проведення референдуму в регіоні супроводжувався зіткненнями між каталонцями і правоохоронцями, внаслідок яких постраждало близько тисячі осіб.

Уряд Іспанії заявив, що референдум неконституційний, виступив проти його проведення та не визнав його результатів. В уряду виникли питання щодо точності й достовірності його результатів та дотримання всіх процедур при здійсненні голосування. Конституційний суд Іспанії ще перед проведенням референдуму визнав неконституційним закон про референдум, що був прийнятий Каталонським парламентом.

Король Іспанії Філіп VI не визнав проведення референдуму про статус Каталонії. У Міністерстві закордонних справ України також вважають нелегітимним референдум про незалежність Каталонії. Міжнародна спільності в своїй більшості результатів референдуму не визнала, проте засудила жорсткі дії поліції щодо придушення масових протестів, пов’язаних із референдумом. Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер наголосив, що питання референдуму є «внутрішнім іспанським питанням», яке повинно розглядатися відповідно до Конституції країни. Задля того, щоб референдум за незалежність Каталонії мав юридичну цінність, спочатку необхідно змінити Конституцію Іспанії. Але для цього потрібна не тільки згода парламентарів, а і, вірогідно, загальноіспанський референдум про зміни до Конституції.

*

Австрійський референдум про Аншлюс відбувся в окупованій Німеччиною Австрії 10 квітня 1938 року. Німецькі війська вже зайняли Австрію місяцем раніше, 12 березня 1938 року.

Передумови. 11 липня 1936 року австрійський канцлер Курт фон Шушніг офіційно визнав, що «Австрія, по суті, є німецькою державою», але був проти об'єднання з Німеччиною. 9 березня 1938 року він оголосив, що 13 березня буде проведено плебісцит з питання «за» або «проти» «вільної, німецької, незалежної, соціально справедливої, християнської та об'єднаної Австрії». Таким чином канцлер Австрії хотів попередити прагнення Німеччини до приєднання австрійських територій.

Цей референдум також не відповідав «стандартам законності». Адже, останні вибори в Національні збори відбулися в 1929 році, не залишилося жодних виборчих списків. ЇХ готував Вітчизняний фронт (Vaterländische Front — ультраправа австрофашістська політична партія), єдиний організатор референдуму. Жителі Відня у віці 25 років і жителі провінції на рік молодші могли голосувати на підставі пред'явлення сімейної книжки, рахунку за квартиру, газ або електрику, ощадної книжки, посвідчення Вітчизняного фронту або Селянської спілки тощо. Виборці, яких члени комісій знали в обличчя, могли проголосувати без паспорта. Організатори уточнили, що голосування буде публічним і в бюро залишаться тільки бюлетені з написом «Так». Кабін не передбачалося. Громадяни, які бажають проголосувати проти, повинні були самі принести бюлетень з написом «Ні» і попросити у комісії офіційний конверт. Урядове радіо і преса повторювали: «Кожен громадянин, який голосує «Ні», зраджує національні інтереси». Однак часу на цей референдум не вистачило. Вже 11 березня моторизовані німецькі дивізії були сконцентровані біля кордону Австрії. Німцям вдалося змістити канцлера Курта фон Шушніга та ввести війська 11-12 березня без особливого опору.

Нова адміністрація призначила новий референдум про аншлюс Австрії на 10 квітня. Він здійснювався під тиском зі сторони нацистської Німеччини. На бюлетенях діаметр комірки для позначки «за» аншлюс був майже вдвічі більшим ніж «проти». У бланку було єдине запитання: «Чи згоден ти з тим, що 13 березня 1938 року сталося об’єднання Австрії з Німеччиною і чи голосуєш за список нашого фюрера Адольфа Гітлера?»

Відповідно до опублікованих результатів 99,73 % голосів було подано за об'єднання з Німеччиною, а загальна явка склала 99,71 %. Деякі післявоєнні підрахунки стверджують, що опитування було сфальсифіковано. Але немає жодних доказів того, що в цьому була необхідність — більшість австрійців голосувала і так «за». Масовий тиск, якому піддавалися люди, був пов'язаний з фактом, що учасники референдуму показували бюлетень для голосування організаторам, щоб не підозрюватися у голосуванні проти аншлюсу. Голосування не було таємним.

Незважаючи на порушення, американський ілюстрований журнал Лайф 1938 року визнав, що результати референдуму були «в значній мірі чесними». Світова спільнота жодним чином не відреагувала на незаконний референдум, що було зумовлено глобальними геополітичними іграми. Тож 10 квітня 1938 року приєднання окупованої Австрії до Третього Рейху була легітимізоване так званим референдумом.

*

Південна Родезія — колишня британська колонія, розташована на північ від річки Лімпопо і Південно-Африканського Союзу. Після здобуття незалежності перейменована у Зімбабве. До 1922 року територією країни управляла британська приватна компанія. Оскільки територія країни була дуже великою (в три рази більше ніж сучасна Німеччина), її розділили на Північну (нині Замбія) і Південну (нині Зімбабве) Родезії. Північна залишалася колонією Великої Британії до отримання незалежності, а південна провела референдум і увійшла до складу Великої Британії як самоврядна територія.

Ян Сміт, прем'єр-міністр Родезії, 11 вересня 1965 року проголосив незалежність від колишньої Британської імперії, голосували лише біла меншість, майже 97 % населення власне корінних африканців на нього не допустили. Велика Британія, США, інші країни «західного блоку» не визнавала незалежності нової Родезії через расизм і ввели санкції. СРСР та Китай теж. Такий режим існував до 1980 року, в країні тривала громадянська війна.

*

Нагорний Карабах (приклад 1991 року). Референдум про незалежність Нагірно-Карабаської Республіки Азербайджану відбувся 10 грудня 1991 року. За незалежність НКР, згідно з офіційно оприлюдненими даними, проголосували 99,98 % від тих, хто мав право голосу і взяв участь у голосуванні. Цей референдум бойкотувався азербайджанським населенням Нагірного Карабаху, що, згідно з перепису 1989 року становило близько 21 % населення тодішньої Нагірно-Карабаської Автономної Області. Підготовка, проведення та підбиття підсумків референдуму здійснювалися відповідно до «Тимчасового положення про проведення референдуму Нагірно-Карабахської Республіки». Рішення вважалося прийнятим, якщо за нього проголосує не менше 2/3 виборців при явці не менше 50%. Бюлетені містили питання вірменською, азербайджанською та російською мовами, а також слова «так» і «ні» (небажане треба було закреслити).

Складною була ситуація безпеки, відбувалися репресії проти етнічно азербайджанського населення. Референдум був проведений без згоди Азербайджанської Республіки і не визнаний на міжнародному рівні державами-членами ООН.

*

Південна Осетія (приклад 2006 року). У листопаді 2006 року у Південній Осетії відбулися вибори президента й черговий референдум про незалежність.

За повідомленням південноосетинського Центрвиборчкому, у виборах і в референдумі взяли участь майже 95 відсотків виборців, а це дає місцевій владі підстави вважати вибори й референдум такими, що відбулися. Мешканці самопроголошеної республіки, яка офіційно є частиною Грузії, на референдумі відповідали на питання: «Чи згодні ви, щоб республіка Південна Осетія зберегла свій нинішній статус незалежної держави й була визнана міжнародною спільнотою?» 1992 року в Південній Осетії вже відбувся референдум за «незалежність республіки в складі Росії». Тоді в ньому взяли участь майже 97 % виборців, а за таку незалежність у складі Росії проголосували 99,75 %.

Паралельно на частині території Південної Осетії, що не підконтрольна її владі, відбулися й альтернативні вибори президента і референдум щодо початку переговорів із Грузією про федеративний устрій держави. Південноосетинська влада порушила проти організаторів цих виборів і референдуму кримінальні справи за звинуваченням у «зраді Батьківщини».

Світова спільнота, яка не визнає самостійності Осетії, не визнала й референдуму. Генеральний секретар НАТО Яап де Гооп Схеффер заявив, що референдум лише посилить напруженість у регіоні. Тільки МЗС Російської Федерації заявило, що результати південноосетинського референдуму про незалежність «доведеться брати до уваги в реальній політиці» незалежно від того, чи здобудуть вони міжнародне визнання. Грузія звинуватила Росію в інформаційній підтримці південноосетинських виборів і референдуму.

*

Італія, провінція Венетто. Референдум, проведений 16 березня 2014 року у Венеції у формі електронного голосування. Мережеве опитування було ініціативою регіональних політичних партій. Як основні аргументи на його користь наводилися економічна відсталість регіону, а також історична пам’ять його населення про колишню незалежність Венеції. Венеціанська республіка була незалежною з 697 року до кінця XVIII століття, проіснувала майже 1100 років.

Онлайн-голосування тривало тиждень. 22 березня оприлюднені остаточні підсумки — 89 % його учасників вважали за краще незалежність від Риму. Крім того, онлайн-голосування показало, що більше половини його учасників побажали зберегти членство в Євросоюзі і НАТО, а також залишити євро як національну валюту.

Ніхто результати такого референдуму природно не визнав. Ймовірно, активісти руху за незалежність Венеції усвідомлювали, що референдум не матиме юридичної сили, його реальна мета: пом’якшення політики оподаткування, поліпшення соціального добробуту населення Північного регіону Італії (використано як інструмент тиску на центральну владу).