Виборчий кодекс, який почав діяти з початку року, суттєво змінює принцип голосування, нарізку округів, переведення голосів у мандати, що, звісно, не омине і Львівщину. Це викликає певні історичні паралелі з 1907 роком, коли в Австро-Угорщині відбулася виборча реформа, яка суттєво змінила правила виборів у Галичині. Тоді використовувалася виключно мажоритарна виборча система, яка відтепер не використовується в Україні під час парламентських і місцевих вибрів до рад із кількістю виборців більше як 90 тисяч осіб.

На зміну так званій курійній системі (депутатів обирали у межах чотирьох курій (станів), де визначальну роль відігравав майновий ценз) було запроваджене загальне виборче право. Насправді воно було відносно загальним, оскільки право голосу отримали лише чоловіки віком від 24 років, а право обиратися – від 30 років. Проте це значно розширило політичні права значної кількості громадян імперії Габсбургів.

Скористатися цим новим законодавством вдалося лише два рази – під час національних виборів до нижньої палати бікамерального Віденського парламенту (Рейхсрату) у 1907 і 1911 роках. Він обирався терміном на 6 років, проте Перша світова війна усе змінила.

Кількісний склад Палати послів збільшився з 393 до 516 депутатів. Парламентські вибори відбувалися в регіональних мажоритарних одномандатних виборчих округах, у межах яких (регіонів) була закріплена певна кількість мандатів. У Королівстві Галичини та Володимирії обиралося 106 депутатів, що становило 20% від усього складу парламенту. Цей край був найбільшим з-поміж 15 територіальних одиниць імперії, який населяло 8 млн з-поміж 28 млн усього населення австрійської частини імперії - Цислейтанії.

В усій Австрійській імперії у виборчих округ обирали одного депутата, і лише в Галичині також утворювалися двомандатні округи в сільській місцевості, неофіційною метою чого було зменшення кількості українських представників у парламенті.

По суті в Галичині використовувалася мажоритарна виборча система трьох видів:
1) одномандатні міські округи з відносною більшістю для поляків;
2) одномандатні сільські округи з відносною більшістю для українців;
3) двомандатні округи з абсолютною та відносною більшістю для змішаного українсько-польського населення (для отримання першого мандату необхідно було набрати 50% голосів, а для другого – 25%).

По факту територіальна організація виборів в Галичині була предметом маніпуляції зі сторони австрійської та польської влади, зокрема намісництва краю. Навряд чи тоді знали про джерімендерінг, проте прекрасно розуміли як на практиці реалізовувати принцип диспропорційність представництва. В результаті одного депутата віденського парламенту обирало 109 тис. українців (русинів), тоді як німці – 44 тис., італійці – 45 тис., словенці – 51 тис., румуни – 57 тис., поляки – 66 тис.

Загалом 106 депутатів обирали у 70 виборчих округах, серед яких 34 були міськими одномандатними, а 36 – сільськими двомандатними. Для наочності можна схематично зобразити на карті нарізку округів Галичини станом на 1910 рік (зеленого кольору – сільські, червоного – міські).

Лише Львів поділявся на 7 округів, а Краків – на 5 округів, тоді як інші міські округи утворювалися у межах одного населеного пункту (Перемишль, Станіславів (тепер Івано-Франківськ), Тернопіль, Тарнув, Коломия) або шляхом об'єднання від 2-х до 20-ти населених пунктів (наприклад, Стрий два міста, Жешув три, Дрогобич чотири, Сянік п'ять, Броди сім, Снятин вісім, Розділ двадцять тощо). Загалом міські округи налічували 221 тис. виборців, що становило у середньому 6,5 тис. виборців у міському окрузі.

Сільські округи були надзвичайно великими. Вони були диспропорційними не лише у порівнянні з міськими, але також у порівнянні між собою. Вони могли утворюватись у межах як одного повіту (району), так і в межах чотирьох повітів. Загальна кількість виборців у сільських округах становила 1 260 277 осіб, що у середньому становило 35 тис. виборців, які обирали по два депутати. При цьому в західній частині Галичини, яку переважно населяли поляки, середній розмір сільського округу налічував 24,7 тис. виборців, тоді як у східній частині краю, яку переважно населяли українці, середня кількість виборців у сільському окрузі становила 44,4 тис. осіб.

Принцип нарізки округів також суттєво відрізнявся у межах самої Галичини. У Західній Галичині (більша частина теперішніх Підкарпатського і Малопольського воєводств) було створено 30 округів – 13 міських одномандатних і 17 сільських двомандатних (в яких практично не було українського населення), тоді як у Східній Галичині (теперішні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) було 40 округів – 21 міський одномандатний та 19 сільських двомандатних округів (де поляків було відносно небагато).

У всіх міських округах Галичини по факту депутатами обирали виключно поляків, оскільки міста були полонізованими. Натомість у 9 з 19 сільських округів Східної Галичини, де переважали українці, обирали депутатів-українців, а в 10 округах зі змішаним населенням – одного українського і одного польського депутата.

Як результат, завдяки лише механізму нарізки округів, перш за все польській владі вдалося суттєво збільшити представництво польського населення за рахунок українських виборців. За цих умов під час парламентських виборів українське населення могло розраховувати не більше, ніж на 28 (26,4%) представника з-поміж 106 галицьких депутатів у Віденському парламенті, тоді як польське – на 78 своїх обранців, що становило 73,6%. Таким чином, станом на 1911 рік поляки, які налічували 4,9 млн осіб мали майже втричі більше представництво у Віденському парламенті, аніж українці, які налічували 3,5 млн осіб.

Галичина 70 округів Тип та кількість округів
(34 міських і 36 сільських)
Мандатів Поляки Українці

Західна Галичина

30 округів

Міський
одномандатний
13 13 13 0
Сільський
змішаний
двомандатний
17 34 34 0

Східна Галичина

40 округів

Міський
одномандатний
21 21 21 0
Сільський
український
двомандатний
9 18 0 18
Сільський
змішаний
двомандатний
10 20 10 10
СУМА 70 106 78 28
% 100% 74% 26%

 

На практиці за підсумками парламентських виборів 1911 року до Рейхсрату було обрано лише 24 українських депутатів з Галичини, що крім технології нарізки округів було результатом маніпуляцій, підкупу і залякувань зі сторони польської адміністрації краю.

Паралельно з виборами до Віденського парламенту також відбувалися місцеві вибори до 17 регіональних парламентів (ландтаґів або сеймів). Проте це вже інша, не менш складна історія українсько-польських відносин під час виборів до Галицького сейму.

Тарас Радь,

координатор кампанії довготермінового спостереження за виборами у Львівській області Громадянської мережі ОПОРА