Спеціально для ІАП "ЖИТЛО" підготував Богдан Горобчук
Паризька угода зі зміни клімату, прийнята 12 грудня 2015 року, набуває чинності 4 листопада 2016 р. Понад 55 Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (РКЗК ООН), на частку яких припадає у сукупності щонайменше 55 % загальних глобальних викидів парникових газів, ратифікували цю угоду. Швидкість, з якою проходив процес приєднання до цієї історичної угоди, засвідчила безпрецедентну рішучість світової спільноти боротися зі зміною клімату.
Набуття угодою чинності матиме наслідком запуск її керівного органу. Тобто під час 22-ї конференції РКЗК ООН, що відбудеться у Марракеші, Марокко, 7-18 листопада цього року, буде відкрито Першу нараду сторін Паризької угоди.
Про майбутній плив на економіку України розповіла Громадянській мережі ОПОРА старший науковий співробітник Українського гідрометеорологічного інституту, к.ф.-м.н., консультант Проекту USAID «Муніципальна енергетична реформа в Україні» Ірина Василівна Трофімова.
Які наслідки для України тягне за собою ратифікація Паризької угоди? Які ми на себе взяли обов’язки і які це нам дає можливості для подальшого розвитку?
Україна ратифікувала Паризьку угоду у липні цього року, продемонструвавши високий ступінь відповідальності за спільне розв’язання кліматичних проблем шляхом переходу до низьковуглецевого розвитку, зниження ризиків, пов’язаних з негативними наслідками зміни клімату у поєднанні із забезпеченням цілей сталого розвитку.
Слід зазначити, що Кіотський протокол вичерпав себе, оскільки кількісні зобов’язання щодо скорочення викидів були у дуже обмеженій кількості країн, окрім того США відмовилися його ратифікувати, а Канада взагалі вийшла з нього. Китай та Індія взагалі не мали кількісних зобов’язань, проте викидали парникові гази в дуже великій кількості, згідно з оцінками експертів. Таким чином, логіка Кіотського протоколу не дозволила би скоротити викиди в кількості, потрібній для стримування підвищення температури.
Тому Паризька угода передбачає інший підхід до формування зобов’язань сторін, т.зв. «національно визначених внесків». І кожна країна, залежно від обставин і своїх національних пріоритетів розвитку, бере на себе найбільш амбітні зобов’язання щодо скорочення викидів. На відміну від Кіотського протоколу, тут немає вимоги наявності кількісних зобов’язань до розвинутих країн і їх відсутності у тих, що розвиваються. Іншою особливістю Паризької угоди є низка положень, що стосуються досить жорстких вимог щодо надання допомоги країнам, що розвиваються – особливо вразливим, або дуже бідним для того, щоби виконувати ці зобов’язання.
Тобто Україну в цьому випадку радше можна віднести до цієї другої категорії?
Ні, це не зовсім так. В ході переговорів найголовнішим питанням, до якого досі не дійшли згоди, є питання диференціації, нового розподілу країн – у порівнянні з тим, як було прийнято наприкінці минулого століття.
У Рамковій конвенції ООН про зміну клімату існували поняття «розвинуті країни», «країни, що розвиваються», і ряд особливих країн, які позначалися як «країни, де відбувається перехід до ринкової економіки». У Паризькій угоді є чимало посилань на Конвенцію, це взаємопов’язані документи, тобто положення, що Україна є країною з перехідною економікою залишається, але якщо виходити з тексту угоди – нашу країну можна віднести до такого дещо дивного поняття, як «інші країни».
Проте наша ситуація, ті втрати, які ми несемо – все це зараз відкинуло нас до країн, які менше розвинені ніж ті, що «розвиваються»: порівняйте нас із Китаєм, з Аргентиною, з Бразилією – вони мають статус країн, що розвиваються. І навіть за Паризькою угодою країнам, що розвиваються, розвинуті країни мають надавати допомогу. Проте наш статус в цьому контексті все іще інший. Хочу підкреслити, що Паризька угода – це величезний компроміс, і розвинуті країни пішли на поступки таким великим державам, які я згадала раніше щодо їх статусу, оскільки ті в свою чергу беруть на себе зобов’язання щодо скорочення викидів.
Зрештою, ми теж маємо, як і всі підписанти, узяти на себе національно визначений внесок і щоп’ять років цей внесок має бути підвищений. І ми також – наразі в теорії – можемо розраховувати на доступ до ресурсів «зеленого фонду», який формуватимуть розвинуті країни, а також до технологій. Якщо в нас не буде доступу до «зеленого фонду», нам буде дуже важко – перш за все, втілювати якісь сучасні проекти в напрямку адаптації до змін клімату. Але наразі це – питання подальших перемовин.
Окрім того, було прийнято рішення про зобов’язання кожної з країн-підписантів до 2020-го року надати стратегії низьковуглецевого розвитку, які мають пояснювати, яким чином кожна країна буде досягати цього показника щодо скорочення викидів, і часові рамки стосуються середини цього століття. Тобто це навіть не середньострокові, а довгострокові стратегії. І друга особливість полягає в тому, що запобігання зміні клімату шляхом скорочення викидів парникових газів має супроводжуватися адекватною адаптацією до зміни клімату, підвищенням опірності до ризиків, пов’язаних зі зміною клімату. Немає чіткого визначення, які саме мають бути зобов’язання кожної сторони в питаннях адаптації, але зазначено, що має бути визначено глобальну ціль.
Тож формулювання у Паризькій угоді є більш сучасними, вони відображають ситуацію краще, аніж в Кіотському протоколі і дають адекватнішу характеристику глобальному світу. Так, у преамбулах до угоди зазначено про обов’язковість досягнення сталого розвитку, подолання бідності, питання справедливого доступу до нових технологій, розвитку робочої сили, умов праці. Якщо для Індії, наприклад, актуальною є іще проблема подолання енергетичної бідності, в багатьох населених пунктах там не бачили навіть «лампочку Ілліча», то у випадку України треба запроваджувати новітні технології. І певна річ, що Паризька угода надасть поштовх до докорінної модернізації економіки, що особливо важливо для нашої країни. Це я кажу щиро.
Які передбачено механізми доступу України до цих новітніх технологій? Чи є якесь зобов’язання їх використовувати, або ж це максимально спрощені умови, за яких відбуватиметься ця модернізація?
На це питання досі немає однозначної відповіді, вона має з’явитися уже після наради в Марракеші. Але треба враховувати прагматизм розвинутих країн, що просто так не захочуть надавати такі технології. Але це питання залежить від переговірного процесу. Якщо ж ми не захочемо впроваджувати подібних технологій взагалі – можуть вводитися і певні ринкові обмеження, оскільки не можна стимулювати рух товарів чи послуг, які призводять до значних викидів парникових газів.
Давайте докладніше зупинимося саме на українській стратегії низьковуглецевого розвитку. Якою є логіка процесу її підготовки?
У рамках Проекту USAID «Муніципальна енергетична реформа в Україні» вже розробляються конкретні пропозиції до проекту стратегії низьковуглецевого розвитку України. Окрім того, вже пророблялося питання щодо запровадження ринкових механізмів , а також вдосконалення податкового законодавства з точки зору оподаткування викидів парникових газів, проте наразі механізм дуже слабкий, ставки низькі, що зрозуміло, оскільки, немає системи моніторингу звітності і верифікації. А податок має адмініструватися таким чином, щоби забезпечити цільове використання отриманих коштів включаючи їх часткове повернення підприємствам для модернізації, яка призведе до скорочення викидів парникових газів. Цей процес іще попереду.
Загалом же підготовка стратегії низьковуглецевого розвитку передбачає широке залучення фахівців, спеціалістів, навіть представників громадянського суспільства до діяльності технічних робочих груп. Нашим партнером є відома американська компанія Центр кліматичних стратегій, яка займається у своїй країні та по всьому світу допомогою в процесах розробки подібних стратегій, включаючи і Південну Америку, і Китай. Вони напрацювали вже чимало політик і заходів стосовно низьковуглецевого розвитку – як це впроваджується в інших країнах, включно із описом і обрахуванням наслідків тих чи інших практик. Нашим завданням є визначити, яким чином впроваджувати ті або інші заходи, які з них найбільш вигідні для нашої держави, до якого обсягу скорочення викидів вони призведуть, які будуть супутні вигоди і вплив на макроекономічні показники у випадку їх впровадження. Проте найскладніше – це питання обрахунку, зважаючи на вихідні дані, які треба закласти, адже у нас із цим проблема.
Чи є якась унікальність таких пропонованих заходів в українському випадку в порівнянні з досвідом, скажімо, Південної Америки?
По-перше, одразу скажу, що вичерпну стратегію розробити неможливо через стислі часові рамки і ряд об’єктивних і суб’єктивних причин. По-друге, унікальність української ситуації уже в тому, що наразі у нас загалом чимало особливостей у порівнянні з глобальним контекстом. Приміром, ми не можемо базуватися на якихось прийнятих і затверджених макроекономічних показниках внаслідок відомих об’єктивних чинників. У нас немає чіткої стратегії соціально-економічного розвитку держави, виходячи з якої можна було би щось конкретне прогнозувати, скажімо – розвиток вугільної галузі, а Паризька угода передбачає поступову відмову від викопного палива.
До речі, у світлі новітніх світових тенденцій протягом 2014-2015 рр. Світовий банк, Європейський інвестиційний банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, Експортно-імпортний банк США і низка інших банків і фондів заявили про введення обмежень на фінансування вугільних проектів. У нас немає чітких прогнозів щодо розвитку кожної галузі економіки: чи буде у нас акцент на сільське господарство, чи на важку, або як кажуть на Заході, «стару» промисловість…
Певна річ, якщо ми навіть не будемо нічого робити щодо впровадження новітніх технологій, то підвищення викидів у значних масштабах уже не буде, адже навіть споживання в побуті стає енергоощадним – ви ж не купите старий холодильник, а купуватимете з високим показником енергоефективності. Так і в промисловості – новітні лінії виробництва також є значно більш енергоефективними, аніж раніше.
Підкреслю – якщо до 2020 року у нас іще є показники прогнозованого розвитку, то до 2050 (а саме такий період має охоплювати стратегія) – вже немає, і тому ми маємо робити оцінки на не надто певних припущеннях. Хочу сказати, що по сталому розвитку в Україні є єдиний документ дуже загального змісту. Також ми наразі можемо базуватися іще на показниках, які закладені в національний план з енергоефективності, національний план з відновлювальної енергетики. Але вони також розраховані до 2020-го року.
Чи впливатиме на розробку низьковуглецевої стратегії розвиток державного приватного партнерства?
Коли розроблялася стратегія адаптації до зміни клімату у Європі, серед трьох великих напрямків передбачено також впровадження великих інфраструктурних проектів. Як відомо, Європа справді потерпає від зміни клімату: загострюється з року в рік ситуація із паводками, дощами, потужними вітрами. Для адаптації до такої ситуації в Європі будують шляхи, мости та інші об’єкти інфраструктури із залученням великого бізнесу, тобто на засадах державно-приватного партнерства. Що стосується України, то у розробленій Міністерством екології та природних ресурсів Концепції реалізації державної політики у сфері зміни клімату, яка, ми сподіваємося, буде прийнято найближчим часом, є така теза, що одним із шляхів має бути розвиток механізмів державного приватного партнерства. Це обов’язково потрібно робити, адже таким шляхом рухаються найбільш потужні країни світу. Вкрай важливо запропонувати гнучкі стимули для того, щоби великі компанії брали участь у такій взаємовигідній співпраці.
Але повернемося до логіки розробки низьковуглецевої стратегії. Ми обираємо кращий світовий досвід у визначенні політики і заходів низьковуглецевого розвитку, потім оцінюємо пріоритетність за критеріями, які відповідають світовим вимогам, включно не лише з оцінкою викидів парникових газів і ефективністю витрат на ці заходи, але й екологічними, економічними і навіть гуманітарними критеріями. Їм дається дещо менша вага, але вони дуже важливі, оскільки не можна вживати заходів, якщо люди будуть масово втрачати роботу, чи це буде негативно впливати на стан довкілля та природних екосистем. Тобто оцінка має бути комплексною для вжиття тих або інших політик та заходів.
Хочу підкреслити, що пропоновані напрямки стратегії включають не лише енергоефективність та енергозбереження, наприклад, модернізацію котлів чи заміну генеруючих потужностей часткою відновлюваних джерел енергії. Заходами, які мають бути враховані, є, зокрема, підвищення поглинання парникових газів у лісовому господарстві та землекористуванні, а також здійснення озеленення в містах.
Тобто тут багато факторів, які складаються в систему. Окрім тих політик і заходів, які ви вже назвали, є також пов’язані з транспортом, з переробкою сміття…
Щодо транспорту, то нас цікавить не тільки зменшення споживання пального, але й – наприклад – покращення логістики. В багатьох країнах світу в містах комп’ютер розраховує оптимальний рух, щоб машини не стояли в пробках. Там дуже багато заходів, спрямованих саме на оптимізацію транспортних мереж і запобігання зайвим втратам.
Стосовно сміття, тут теж може бути вжито не тільки заходів безпосередньо з енергозбереження та економії на логістиці. На жаль наразі ми спостерігаємо щось протилежне: майже кожного дня ми бачимо машини, що вивозять сміття зі Львова до Дніпра та інших міст. Також мають передбачатися заходи, що стимулювали би людей до правильного поводження зі сміттям, комунальні служби – до ретельного збирання, з комплексної переробки, вторинного використання ресурсів, адже сміття – це ж ресурси… А на полігонах, і це вже стандартні методи, – видобування біогазу.
Це ж стосується і сільського господарства: збирання і використання сільськогосподарських залишків як палива, покращення агротехнологій. В лісовому господарстві заходи стосуються підвищення ефективності використання відходів деревопереробки, а не тільки запобігання вирубці лісів.
І от після прийняття цієї системи практик, заходів, політик, буде етап затвердження на законодавчому рівні?
Наразі ми ще не на цьому етапі. Відібрані політики і заходи ми маємо іще обговорити в робочих групах, визначити пріоритети, часові рамки і послідовність їх виконання, обрахувати, як вжиття таких заходів буде впливати на макроекономічні показники. Ми ж не можемо собі дозволити несистемну масу заходів, якщо їх не витримає економіка.
Щодо систематизації заходів – як вона враховує регіональний фактор?
Стратегія низьковуглецевого розвитку на даному етапі не передбачає регіонального розподілу політик і заходів. Це буде предметом плану її імплементації.
Хочу звернути увагу на інший напрямок боротьби зі зміною клімату – адаптацію до її наслідків. У нас є досить і кваліфіковані науковці, і якісні дослідницькі роботи, які спрямовані на розроблення моделей оцінки регіональних наслідків зміни клімату на середньо та довгострокову перспективи. Є можливість оцінити наслідки для кожної галузі, в тому числі і в регіональному розрізі з урахуванням кліматичних особливостей на різні часові проміжки. Результати таких досліджень повинні знайти своє відображення в стратегічному плануванні розвитку регіонів і окремих територіальних громад.
Взагалі концепція державної політики у сфері зміни клімату, яка, ми сподіваємось, буде прийнята, передбачає, що розроблятимуться і прийматимуться дві стратегії. Перша – Стратегія низьковуглецевого розвитку. Друга – Стратегія адаптації до зміни клімату. Вона необхідна, оскільки дедалі частіше ми спостерігаємо небезпечні явища погоди і стихійні лиха, хоча наразі в Україні це загострення менш інтенсивне, аніж у Європі або США. Проте якщо не вживати жодних заходів, то на півдні України будуть наростати посухи, підвищиться ризик потужних посух навіть у Чернігівській області, будуть проблеми із доступом до питної води на півдні України, при цьому не виключаємо, що більш руйнівними будуть паводки в західних областях. І цей перелік можна продовжувати. Ці дві згадані стратегії мають бути чітко пов’язаними між собою.
Які галузі економіки в Україні найбільш готові до змін в контексті стратегії низьковуглецевого розвитку, а що нам потрібно буде найсуттєвіше адаптувати?
Якщо говорити суто з точки зору низьковуглецевого розвитку, то більш готовою є енергетична галузь, оскільки Україна повинна вирішити нагальну проблему щодо диверсифікації джерел енергії і необхідності вжиття заходів з енергозбереження.
А от щодо інших галузей – тут державі потрібно при розробці стратегічних документів більше працювати з професійними асоціаціями, адже там фахівці володіють повнішою інформацією – щодо умов розвитку і модернізації для кожної галузі: і сільськогосподарської, і металургії, і гірничодобувного сектору, і хімічної промисловості. Вони більш обізнані про потреби галузей, потенціал скорочення викидів парникових газів і можливості для розвитку бізнесу у сучасних умовах.
Останнє питання стосується іншого важливого документу. Яку вагу матиме концепція реалізації державної політики у сфері зміни клімату, проект якої наприкінці червня був презентований на круглому столі у клубі Кабінету Міністрів України ?
Передовсім, концепція – з практичної точки зору – буде основою для подальшого нормативно-правового врегулювання кожної окремої складової кліматичної політики і може надати сигнал потенційним донорам для того, аби у важкий для нас час надавати нам адресну технічну, технологічну допомогу. Наразі жодна країна чи організація, яка потенційно може бути донором, не бачить нашої цілісної кліматичної політики, де було би зафіксовано, що Україна прагне швидко рухатись за низкою чітко визначених напрямів, включаючи адаптацію до кліматичних змін.
Я спілкувалася з деякими донорами, і вони стверджують, що зараз не мають підстав, щоб предметно розглядати шляхи допомоги Україні без зрозумілих і затверджених на державному рівні стратегічних документів. Розробка і затвердження Кабміном такої концепції доведе нашим партнерам, що ми дійсно хочемо не просто приєднуватись до міжнародних угод, а ще й здійснювати їх імплементацію і практичну трансформацію економіки у напрямку низьковуглецевого розвитку.