Система ліцензування передбачена для ефективного використання корисних копалин. За допомогою законодавчо прописаних процедур, державний регулятор (зараз це Держгеонадра) обирає найкращу компанію для розробки конкретної ділянки родовища.

При цьому, місія державного регулятора – через залучення інвестицій забезпечити максимальний видобуток, у першу чергу, з родовищ, розробка яких високотехнологічна та дорога.

Критеріїв, за якими обирають ліцензіата, багато, але основні – це фінансова та технічна спроможність виконати взяті на себе зобов’язання.

Держава в особі регулятора, видаючи підприємству спецдозвіл на видобування вуглеводнів, бере на себе відповідальність та фактично стверджує: саме це підприємство є найефективнішим для проведення розробки певного родовища. В іншому випадку існування регулятора невиправдане.

Затверджена процедура дає регулятору можливість обирати інвестора-надрокористувача як за процедурою відкритого аукціону (Постанова Кабінету міністрів України № 594), так і без аукціону (Постанова КМУ № 615).

Щодо того, наскільки ефективні існуючі процедури одержання ліцензій та які в них є недоліки, існує багато різних думок. З одного боку, жорстко регульовані правила надрокористування (ЗУ «Про угоди про розподіл продукції») відлякують інвесторів. Разом з тим, послаблення контролю призводить до невиконання поставлених перед інвестором завдань.

Але основна загроза, яка стоїть перед розвитком стратегічної галузі нафтогазовидобування, – це корупція. Типовий випадок, коли ліцензії отримують компанії, які мають впливових покровителів, проте не мають на меті брати на себе інвестиційні ризики, пов’язані з розробкою родовищ. Такі недобросовісні компанії розцінюють дозвіл як актив для торгівлі та ігнорують будь-які взяті на себе зобов’язання щодо розробки родовищ.

На неефективність системи вказує також той факт, що за останні п’ять років рівень видобутку газу не тільки не зріс – очікується навіть зниження об’ємів газовидобування.

У діяльності підприємств-ліцензіатів нафтогазовидобування відсутня прозорість та відкритість. Проте важливою проблемою, яка тягне за собою інші, є те, що компанії, які не виконують суттєві умови договорів з державою, зберігають про цьому ліцензії (спецдозволи) на нафто-газовидобування.

Під час презентації звіту ЕІТІ представник Держгеонадра заявив про більш ніж 400 поточних судових справ. Однак чим вони завершаться – наразі спрогнозувати важко.

Ми можемо припустити, чому суди не приймають швидкі та однозначні рішення щодо позбавлення ліцензій порушників договору та чинного законодавства України. Тут варто навести факт зі звіту ЕІТІ: 25,8 % компаній не вдалося знайти ні за юридичною адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі, ні за телефоном, ні за фізичною адресою, ні через пошук в інтернеті. Ці компанії не проводять жодної діяльності. За пп. 11, п. 23 Постанови КМУ № 615, ці суб’єкти повинні бути позбавлені ліцензій за безпричинну бездіяльність у 180 днів. Це пряма норма, яку не можна порушувати. Також можна припустити, що «зниклі» компанії мають ознаку фіктивних та, відповідно до Кримінального кодексу України, можуть, у разі визнання фіктивними, підлягати процедурі ліквідації, яка не пов’язана з банкрутством та тягне за собою відповідальність за ст. 205 ККУ.

Імовірно, саме тому Міненерго не вважає за потрібне оприлюднити перелік «незнайдених» компаній. Чи вжиті до них відповідні заходи з боку Державної фіскальної служби, наразі не відомо.

Громадянська мережа ОПОРА готує запити про доступ до публічної інформації. Сподіваємося, нам вдасться отримати відповіді, які розставлять крапки над «і» у питаннях, хто насправді експлуатує українські надра. А подальший активний громадський контроль сприятиме відкритості та прозорості у сфері газовидобування, допоможе виявити слабкі ланки системи та зрештою змусить усіх гравців виконувати єдині правила.