У 1999 році відбулися треті вибори Президента України. Перемогу в другому турі здобув чинний Президент Леонід Кучма. У цьому матеріалі розповідаємо про законодавчі зміни напередодні виборів, електоральні симпатії українців протягом року до голосування, особливості передвиборчої кампанії та результати волевиявлення українців.

Зміни у законодавстві: кандидати більше не недоторкані

У міжвиборчий період нарешті було прийнято Конституцію незалежної України. Відповідно до перехідних положень Конституції, чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року (стаття 3). Протягом 1998 року було розроблено цілу низку законопроєктів про вибори глави держави. На розгляд Верховної Ради подано чотири окремі законопроєкти. У Комітеті Верховної Ради з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад було підготовлено узгоджений законопроєкт, передусім на основі положень проєкту, внесеного народним депутатом України Олександром Лавриновичем. Закон України "Про вибори Президента України" був ухвалений 5 березня 1999 року. До тексту закону "Про вибори Президента України" в процесі виборчої кампанії двічі вносилися зміни.

Серед нововведень в законі були такі: змінено порядок висунення претендентів у кандидати (це право мають виключно політичні партії та збори виборців); більшої демократичності набув принцип формування територіальних та дільничних виборчих комісій; законодавством чіткіше виписано процедуру голосування і підрахунку голосів; вжито додаткових заходів щодо недопущення підробки і фальсифікації виборчих бюлетенів; запроваджено принцип так званого "позитивного голосування" (тобто підраховуються голоси "за"); Президент України може бути обраним у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Окрім того, закон закріплював добровільність участі громадян у виборах, скасовував інститут призупинення активного виборчого права для осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, та обмежує право голосу лише для осіб, визнаних судом недієздатними (статті 1, 2). У новому Законі в основному зберігся правовий статус кандидата, встановлений попереднім Законом. Одночасно на державу було покладено обов'язок щодо забезпечення охорони кандидата у Президенти України на весь період виборчої кампанії. Однак цей Закон, на відміну від Закону 1994 року, не передбачав імунітету, тобто недоторканності для кандидатів у Президенти України. Проте дослідники відзначали й суперечливість окремих положень виборчого законодавства та їх неузгодженість з іншими нормативно-правовими актами, в тому числі й з певними конституційними положеннями.

Рейтинги: більшість ще не визначилася

За рік до президентських виборів, а саме 28 березня 1998 року, відбулися вибори до Верховної Ради III скликання. За результатами народного волевиявлення з тридцяти партій-кандидатів бар’єр у 4% подолали 8 політсил: Комуністична партія України (121 місць), Народний Рух (46), Блок Соціалістична  партія України та Селянська партія України (34), Партія зелених (19), Народно-демократична партія (28), ВО “Громада” (24), Прогресивна соціалістична партія України (16), СДПУ(о) (17).

З того часу соціологи кілька разів проводили оцінку електоральних симпатій українців. Зокрема, дані Українського інституту соціальних досліджень, Центру “Соцiальний моніторинг” та Фонду “Демократичні ініціативи” прогнозували високий рівень участі населення у президентських виборах: близько 80% громадян, які мають право голосу. Результати їхнього моніторингу громадської думки показують, що невизначеність громадян України щодо того, за кого вони голосуватимуть на виборах Президента України, з наближенням виборів зменшується. Водночас виборчі рейтинги кандидатів на посаду Президента України, а особливо чинного Президента Леоніда Кучми, були досить невисокими.

Кандидати

Жовтень 1998 року

Грудень 1998 року

Березень 1999 року

Червень 1999 року

Липень 1999 року

Серпень 1999 року

Леонід Кучма

6

8

11

19

18

17

Наталія Вітренко

7

13

18

11

15

16

Петро Симоненко

8

9

5

10

12

11

Олександр Мороз

8

9

8

6

7

9

Євген Марчук

2

3

3

2

6

5

Олександр Ткаченко

1

1

2

2

2

2

Геннадій Удовенко

–*

3

1

2

1

Інші кандидати

16

17

4

1

1

2

Не брав би участі в голосуванні

14

9

7

14

10

16

Проголосував би проти всіх кандидатів

7

8

2

3

2

Ще не визначився

38

24

31

32

24

20

* (–) означає, що в опитувальнику прізвище цього політика не було включено до списку кандидатів на посаду Президента

Кучму більшою мірою підтримують у Західному регіоні (27%) та в Києві (24%), найменшою — в Центральному регіоні (7%) та в Криму (10%). За Вітренко були готові проголосувати найбільшою мірою у Східному (21%) та Центральному регіонах (20%), найменшою — на Заході (8%). За Олександра Мороза найбільше — в Центральному регіоні (14%), найменше — у Києві (2%) та Криму (5%). За Петра Симоненка найбільше — у Східному (16%) та Південному (16%) регіонах, найменше — у Києві (3%) та Західному регіоні (1%). За Євгена Марчука найбільше були готові проголосувати на Заході України (12%), найменше — у Південному (2%), Північному (4%) та Східному (2%) регіонах.

Хоча підтримка виборцями чинного Президента у жовтні 1998 року була низькою, але постійно зростала до червня 1999 року; а з вже з вересня почала швидко зростати.  Рейтинг Вітренко незмінно збільшувався від опитування до опитування аж до березня 1999 року, проте червневе опитування зафіксувало помітний спад підтримки виборців. У жовтні дещо збільшився відсоток прихильників Симоненка (до 11%) і Ткаченка (до 4,5%). Незмінним залишився рівень підтримки Марчука (5%) та Удовенка (2%). Дещо коливався відсоток частки виборців, готових віддати свій голос за Мороза, а у жовтні його рейтинг знизився (до 7%).

Вважається, що значний вплив на виборчі перегони 1999 року мали кілька подій, які відбулися до старту кампанії. Так, у березні цього року в автомобільній катастрофі  загинув народний депутат, голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. А ще місяцем раніше  (17 лютого)  Верховна Рада позбавила депутатської недоторканності лідера опозиційної «Громади» та експрем’єра Павла Лазаренка, інкримінувавши йому розкрадання й заволодіння державними коштами в особливо великому розмірі. Цих двох політиків зараховували до потенційних переможців майбутніх виборів.

Реєстрація кандидатів у Президенти: ЦВК відмовляє, суд дозволяє

Всього претендентами на кандидатів у Президенти України було висунуто 32 особи. В 1999 році із 75 зареєстрованих Міністерством юстиції України партій (за станом на 11.06.1999) рішення про участь у виборах прийняли 19 партій. Чотири партії, а саме: Українська Республіканська партія; Українська Селянська демократична партія; партія “Християнсько-Народний Союз”; партія “Соціал-Демократичний Союз” для спільної участі у виборах створили виборчий блок “Наш Президент – Євген Марчук!”. Трьом політичним партіям: Жіночій народній партії (об’єднаній) (кандидат Валерій Коротков), Всеукраїнському об’єднанню “Громада” (кандидат Павло Лазаренко), Всеукраїнській партії жіночих ініціатив  (кандидатка Валентина Даценко) Центральна виборча комісія відмовила у реєстрації їх претендентів на кандидатів у Президенти України у зв’язку з тим, що подані ними документи не відповідали вимогам чинного законодавства. Як зазначається у звіті Центральної виборчої комісії, одним із найскладніших виявився процес реєстрації претендентів від Народного Руху України, який незадовго до початку виборчої кампанії розколовся на дві частини. Майже одночасно, 17 травня 1999 року, обидві частини Народного Руху України надіслали до Центральної виборчої комісії документи для реєстрації своїх претендентів, якими стали Геннадій Удовенко та Юрій Костенко.

Окрім того, право висування претендентів на кандидатів також було у зборів виборців, якщо в них брали участь не менш як 500 громадян України, які мали право голосу. Відповідно до Закону рішенням зборів виборців, прийнятим більшістю голосів, затверджувалася ініціативна група виборців. Із 17 претендентів на кандидатів у Президенти України, висунутих зборами виборців, Центральна виборча комісія зареєструвала лише шість. Такий шлях обрав і чинний Президент України Леонід Кучма, 14 травня 1999 року його висунули на наступний термін збори виборців, що відбулися у місті Києві в приміщенні Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка. Крім того, висування Кучми претендентом підтримали ще 634 зборів виборців, ініціативні групи яких надіслали відповідні документи до Центральної виборчої комісії. Також претендентами, висунутими зборами виборців, стали народні депутати України: Юрій Костенко, Геннадій Балашов та інші.

Відповідно до Закону претенденти мали бути зацікавленими у реєстрації якомога раніше, оскільки це давало їм можливість, використати більше часу для збору підписів виборців на свою підтримку. Більше того, у разі відмови у реєстрації Центральною виборчою комісією, претенденти мали можливість подати документи для реєстрації повторно від того ж або від іншого суб’єкта висування. Саме такою можливістю скористався, наприклад Юрій Костенко, якому Центральна виборча комісія відмовила у реєстрації від Народного Руху України, і він був зареєстрований від зборів виборців у м. Києві. Першими зареєстрованими Центральною виборчою комісією претендентами на кандидатів у Президенти України стали Леонід Кучма – 18 травня 1999 року, лідер КПУ Петро Симоненко і лідер СПУ Олександр Мороз – 19 травня 1999 року.

Таким чином, Центральна виборча комісія зареєструвала 19 претендентів на кандидатів у Президенти України, відмовивши у відповідній реєстрації 13 особам. Наступним етапом виборчої кампанії було збирання підписів виборців на підтримку претендентів на кандидатів у Президенти України, котре вже могло супроводжуватися агітацією.

Як визначила Центральна виборча комісія, заповнені підписні листи з підписами виборців повинні були подаватися до Комісії не пізніш як за 110 днів до дня виборів, тобто до 12 липня включно. За результатами ретельної перевірки підписних листів було встановлено, що передбачену Законом кількість підписів виборців на свою підтримку зібрали такі претенденти: Кучма, Симоненко, Мороз, Марчук, Ткаченко, Вітренко, Удовенко, Костенко, Олійник.  Адже ЦВК на цьому етапі відмовила у реєстрації як кандидатів Базилюку, Габеру, Онопенку, Кармазіну, Кононову, Ржавському, які згодом були зареєстровані кандидатами у Президенти України за рішенням Верховного Суду України.

Таким чином серед зареєстрованих кандидатів у Президенти один – чинний Президент України, тринадцять – народні депутати, один – міський голова. Уперше в історії виборів Президента України кандидаткою було зареєстровано жінку – Наталію Вітренко. Повторно брали участь у виборчих перегонах як кандидати у Президенти Кучма, Мороз і Ткаченко. Наймолодшому з кандидатів – Миколі Габеру – на час його участі у виборчій кампанії виповнилося 39 років.

Напередодні виборів список кандидатів у Президенти України зменшився.  24 серпня член депутатської групи «Незалежні» Євген Марчук, лідер СПУ Олександр Мороз, Голова Верховної Ради, лідер СелПУ Олександр Ткаченко та міський голова Черкас Володимир Олійник підписали угоду про єдині дії у виборчій кампанії, так звана “канівська четвірка”. Згодом обіцяли назвати й прізвище єдиного кандидата. Попередньо домовилися підтримувати кандидатуру Євгена Марчука. Проте напередодні виборів, 26 жовтня, «канівська четвірка» розпалася. Олександр Ткаченко та Володимир Олійник взагалі зняли свої кандидатури.

Таким чином, у виборчих перегонах взяли участь 13 кандидатів у Президенти України: Олександр Базилюк, Наталія Вітренко, Микола Габер, Юрій Кармазін, Віталій Кононов, Юрій Костенко, Леонід Кучма, Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник, Василь Онопенко, Петро Симоненко, Олександр Ткаченко, Геннадій Удовенко. З короткими тезами передвиборчих програм кандидатів можна ознайомитися на сайті ЦВК: https://www.cvk.gov.ua/pls/vp1999/webproc0.html

Одним з нововведень цієї виборчої кампанії була поява таких понять, як «довірена особа кандидата» та «офіційний спостерігач». У кампанії 1999 року мали право взяти участь 3450 довірених осіб від 15 кандидатів у Президенти: у кожному територіальному виборчому окрузі по одній довіреній особі від кандидата і по п'ять довірених осіб, які допомагають їм у проведенні виборчої кампанії на території загальнодержавного одномандатного виборчого округу. На тих виборах було також зареєстровано 276 450 офіційних спостерігачів від кандидатів у Президенти.

Центральна виборча комісія зареєструвала 576 офіційних спостерігачів із 38 країн світу, які представляли парламенти та виборні органи зарубіжних держав та міжнародні організації: ОБСЄ, Парламентську асамблею Ради Європи, Раду Міжпарламентської асамблеї держав – учасниць СНД.

Виборча кампанія: телебачення, зірки та чорний піар

Виборча кампанія стартувала у травні. Варто відзначити, що в оновленому виборчому законодавстві врегулювання передвиборної агітації зазнало позитивних законодавчих змін. В новому Законі 1999 року агітації була присвячена глава 5, статті 31 – 35.

Оскільки телебачення вже майже 50 років утримує першість за впливовістю на аудиторію, то основні зусилля кандидати на виборах 1999 року направили саме в цей канал. Тож Центральна виборча комісія розробила і Постановою від 18 червня 1999 року № 96 затвердила Положення про порядок використання засобів масової інформації. Важливим удосконаленням стало те, що положення розроблено з урахуванням вимог, які містяться в законах України, що регулюють діяльність ЗМІ. Лідерами трансляції на території України в період виборів Президента України 1999 року були загальнонаціональні державні телеканали – УТ-1 та УТ-2, а також приватні – “Інтер”, “1+1”, IСТV і СТБ. Високі тарифи на фоні невеликого офіційного передвиборчого фонду спричинили ситуацію, коли більшість кандидатів спрямовувала більшу частину своїх фондових коштів на агітацію з використанням телебачення. Звіти кандидатів про витрати коштів із особистих виборчих фондів свідчать про значну перевагу телебачення: загалом 52,6% фондових коштів усіх кандидатів було витрачено на оплату телевізійної реклами. Так, чинний Президент Леонід Кучма на вказані заходи витратив 45,3% коштів свого офіційного передвиборчого фонду; Наталія Вітренко – 72,9%, Олександр Мороз – 51,1%, Євген Марчук – 50,2%, Петро Симоненко – 18,4%, Олександр Ткаченко – 57%, Віталій Кононов – 93,4%, Юрій Костенко – 74,2%, Юрій Кармазін – 74,2%, Василь Онопенко – 90,6%, Олександр Ржавський – 39,5%, Геннадій Удовенко – 95,7%. Ці дані відбивають лише витрати на пряму політичну рекламу (антирекламу) певних кандидатів.

Кандидати в Президенти широко використовували таку форму проведення агітації, як відеоролики.

До агітації на виборах 1999 року приєдналися зірки шоу-бізнесу. За словами президента Міжнародного фестивалю "Таврійські ігри" Миколи Баграєва, команда фестивалю напередодні виборів ініціювала проведення всеукраїнської благодійної культурно-мистецької акції "Обирай майбутнє!", яку підтримали "найкращі виконавці нової української музики, котрі відверто оголосили про свій намір підтримувати Леоніда Кучму". На гастролі їздили Наталя Могилевська, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Віктор Павлік, Тарас Петриненко, групи "Океан Ельзи", "Скрябін", "Игрушки", "Барон мюзік степ", "Брати Карамазови". З 24 серпня по 12 листопада ця акція проходила у 35 містах, залучивши понад 1 мільйон 200 тисяч осіб.

Випускалися навіть пісні, присвячені чинному президенту  — дует Ані Лорак і Лері Вінна "Голосуй по уму, голосуй за КучмУ".

Але всі кандидати були значно більше присутні у телевізійному просторі країни. Крім реклами, телеканали практикували ще безліч прийомів, за допомогою яких висвітлювалася поточна діяльність кандидатів. На боці Кучми були всі телеканали, меншою мірою – газети. Адмінресурс працював на повну потужність. Наприклад, у газеті "Факты", щоденний тираж якої сягав двох мільйонів примірників, між першим і другим туром вийшли статті під, зокрема, такими заголовками: "Президент вірить, що український народ вбереже країну від небезпечних та крутих поворотів", "За якого Кучму ми проголосуємо у другому турі?", "Не можна віддавати на відкуп лівим ідеї соціальної справедливості", "У 1962 році генсек Микита Хрущов наказав відкрити вогонь по мирній демонстрації робітників у Новочеркаську, які протестували проти підвищення цін на продукти". А 12 листопада, за два дні до виборів, у "Фактах" вийшов великий матеріал про пряму телефонну лінію Кучми з читачами газети.

Саме 1999 рік задав загальну спрямованість політичної агітації як агітації не стільки “за”, скільки “проти”. Значна частина агітаційних матеріалів мала характер контрпропаганди і використовувалася як один із засобів боротьби з конкурентами.

Також доволі широко застосовувався діалоговий режим спілкування з кандидатами. З метою налагодження публічного обміну інформацією між кандидатами і виборцями центральні телевізійні канали організували проведення телемостів.

Новацією передвиборчої кампанії стало створення позитивного образу політика через видання його біографії. У 1999 році вийшли книги про Леоніда Кучму та Олександра Мороза, котрий також балотувався на тих виборах.

Приклади агітаційних листівок:

Результати голосування: висока явка в двох турах

Під час першого туру 31 жовтня 1999 року участь у голосуванні взяло 69,8% усіх громадян, хто міг скористатися своїм виборчим правом. Найбільшу підтримку отримав Леонід Кучма – майже 36,5%. Він здобув першу позицію у 15 областях України та містах Києві і Севастополі, а також у представництвах України за кордоном. Але цих голосів не вистачило, тому на 14 листопада було призначене повторне голосування. У другому турі боротьба велася між Леонідом Кучмою та Петром Симоненком (результат першого туру – 22,24%). Шестеро кандидатів, а саме — Олександр Ткаченко, Олександр Мороз, Юрій Кармазін, Володимир Олійник, Микола Габер і Олександр Базилюк закликали виборців підтримати у другому турі Симоненка і підписали спільну заяву та угоду. Явка виборців при повторному голосуванні склала 73,8%, більше 56% підтримки виборців здобув Леонід Кучма. Таким чином він став першим і наразі єдиним Президентом України, який обіймав посаду два терміни.

\

30 листопада 1999 року Леонід Кучма присягав вдруге у щойно відремонтованому Національному палаці мистецтв "Україна". Це була перша інавгурація не в будівлі Верховної Ради. Саме в палаці "Україна" Президент уперше отримав булаву, гербову печатку і нагрудний ланцюг. Друга інавгурація Кучми вирізнялася помпезністю. Захід відбувався у присутності понад десяти іноземних делегацій. Того дня до Києва прибули президенти Узбекистану, Словаччини, Польщі, Туреччини, Литви, Азербайджану, Білорусі та Молдови, прем'єри Росії (тоді це був Володимир Путін) та Казахстану, іноземні міністри.

Використана інформація: